Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Он зі шляху пільна доріжка побігла в ярок, а там у село. Князь допевнився:
– Ратьборове селище?
– Воно і є, – відповів чийсь пісний голос, сам один.
– Знов нагінка на нашого брата! – зітхнув із щирістю ховзький, гей слимак, Славно Кормильчич, попів син, над самим вухом малого соцького Шумавинського. – Жалобу на Ратьбора до ніг княжих учора принесли… Князеві остогидло тільки й чути, що про нього. Відбере його право суду над підданими, це очевидно. Цикнув слиною крізь рідкі зуби:
– Ліпше б я сьогодні поїхав у Чертеж заграти в астрагали у Луки Смолятича… Там постриги.
– Тим рогом чухайся, що ним досягаєш, – врубав Шумавинський і стягнув уздечку прудконогому, що рвався наввипередки. Тим часом далина спалахкотіла пожаром. Нове сонце залило веселим огнем чорну стіну лісів на верхогір’ї, а далі усі дерева на спохиллях, круг ставів, край доріг стали від полум’я золотокорі. Кожна гілка темніла тонко й чисто, ніби виведена кісточкою на багровому склі.
– Вже недалеко Мниський Яр, он Богатир димує… – заскрипів старий Домамирич, що очі мав, як у яструба, далекозорі.
Справді, на перехресті чорних пільних лазів, що, мов змії, вигиналися між сіножаті, ліг темний камінь, довгий, як домовина. По ньому снувалися струмочки диму: сонце пило нічну заморозь.
Через декілька хвилин Богатир наблизився, таємничий, не знати ким поставлений, на який спомин, кому? Грім розсік колись могутній пам’ятник на дві нерівні, мов у глибокім болю роздерті частини: з зазубленої розколини позіхала ніч. Покрівля блистіла гладдю, зате поля бічних стін висловлювали грубим, варварським горорізом утіху ловецького життя. Рука, що перед віками орудувала тут долотом, вивела з тла опукий рельєф, лови на лося: віддаль між собою і ловцем, узброєним у тяжку рогатину, він поров розсохами в дванадцять шпилів, грізних, як вежі бійниць. Із щілин виростали рожеві трясучки квіток, це була музика, повна туги, до слів, повних сили.
А сонце кріпло. На пільних виливах вода пашіла світлом, гей скрицею, стежки чинилися сиві. Хтось заспівав серед піль – і змовк.
Від Веселого урочища ліси обгиналися дугою; над ними синявіла стрижка блакитних верхів. Сама ж дорога звужувалася й бистро бігла під гору. Десь там в убочі майнула оселя, круглі хати-клуні, білі, підмазані голубо. У якусь хвилину стануло проти їздців опущене людське житло – з його видертих вікон сипалася темінь, у хоромах снував павутину сум, несамовитий…
Князь глянув із насупленими в застанові бровами: він хотів пригадати щось зв’язане з цим місцем, щось утрачене навіки, але не віднаходив.
– Чия он хата, що ротом до сонця? – залунав знагла його голос, дуже дзвінкий.
З висоти коня Мстиславич повернув до стрічного мужика своє темне, мов бурштин, смугасте від борозен обличчя, пооране переживаннями, ніби краєвид, навіщений жахливою метіллю. З-під ковпака, насуненого, як шолом, на все чоло, суворо дивилися очі, загострені сторожкою увагою, й терпко затиснулися уста, окрилені вусом чорним і тонким, як брова. Розп’яту на грудях сіру м’ятлю піддував шум задорожніх дерев, з-під неї світила біллю свіжовикачана сорочка, застібнена ремінною петлючкою. В закарлюченій руці з хижим виразом пальців він держав туго поводи коня: у самітному персні на князевім пальці горів рубін…
Стрічний селянин, навантажений хворостом до самої землі, скинув із пільгою свій тягар при дорозі і вказав простоволосою головою руїну, вкриту половиною покрівлі, з одним тільки живим вікном, відкритим на світ, і замугикав слізним голосом:
– Хата? Он та під орішиною, обглодана як кість? Старого Ісаї, що торгував медом, а то ж… Боярин не злюбив, щораз попоб’є… Голову тогідь розчерепив на смерть. Стара, як прутик на вигоні: однісінька… Довг за покійничка кутала, сильно збідніла від того довгу.
І поплентався далі, кострубатий, як осетень, одним коліном бив друге.
– Бесідливий наш князь, як оте вориння, – воркнув Тибор із Таняви. Він глянув на сусіда праворуч, вергся й посутенів, мов примара. Уже хвилина, відколи непомітно порівнявся з ним сухов’язий, як конопля, мовчан Твердята Остромирич. Він повернувся нещодавно з Візантії, куди їздив за справою повороту до краю русько-варязьких полків, що служили там охотниками.
Коли волинський вельможа віддалився, лопотливий Кормильчич не втерпів:
– Мужичий опікун, наш князь, – зашипів упівголоса. – З кожним голоп’ятником братську розмову поведе. Не знали іноді, де очі діти. Подумати, що десять літ піддобрювався з Волині, поки ми, бояри, не закликали його у Галич на свою голову! Він іще накоїть!
– Чую, судомирського воєводи сестра приходила вчора до князя з поклоном? – обізвався за його плечима зодягнений у все нове Навойко з Васютина.
– Ви про Тирку, Войтишичеву бояриню? Ту, де два отченаші у хаті? Воно так: чоловік її прислав із монастиря в Бардієві чолобитну князеві, – кається любові з Лестьком, додому вертатися хоче… То вона приходила, як та павочка, вся в зеленому й золоті, що сльоза – то усміх, що визив – то трепет, суща Іродіада… Князь вийшов, правда, до неї, мовчав, слухав, дивився, а далі як не крикне:
– За Вислок, до чужого князька вівсяники з приску вигортати! На сирому камені, на голодних пісках, вік віків сядьте!
То Тирка збіліла, як сир, згорнула розмайринову камку у тонюсенькі пальці, побігла в свояси…
Сміялися з цієї події – не долюблювали Войтишича за його Тирку, чуженицю.
Тісний гірський шлях, обшитий ясно-зеленими гаджугами, розсунувся широко. Перед очима їздців виринув новий краєвид, обтулений фіолетовим серпанком гір. Праворуч дороги на лоні вічного розмаю, на убочі, чорній від смерек, як смола, промигнуло каміння старовинних монастирських стін, закосичене білою жаливою та кривавником, ще й лапатим підбілом цілющим…
Раннє сонце ходило золотими стопами по широких кам’яних стінах й освічувало то калину, схилену над ними, то незручно вириті там імена ченців та прочан, що хотіли жити довше людської
