Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

лисячій шубці, зрошеній замерзлою кров’ю, й тягнули на оспіху мертве тіло у поле, на чисте, нестолочене місце. Десь там розлягалися хриплі від зусиль накликування старшин, брязкіт зброї і сумний ляск пуг. Один за другим відділ рівнявся кіньми й копіями та розвивав похідні ряди.

У цю тверду мить не було нікого, для нікого й чия-небудь смерть була зайва річ – не в пору й не на місці.

І нікому, крім Кондри, крім Гальфдана, силоміць відтягненого другами, не було діла до того, що Зеленгорині ноги у мокрих шкурянцях жолобили за собою довгу вузьку борозну й між пальці мертвих рук напряталосязвитками снігового клоччя.

– Вперед! – гуло глухо за здвигом людей, за лісом копій, дзвоном труб, іржанням коней високолобих. – Вперед!

Могилу звершено якраз грудами липкої землі. Корчі, розсипані гуляйполем, зашевеліли тихо, загойдалися, наче голосильниці, що плачуть за вбогу мисочку логази.

А Кондра, жрець, виріс тепер обіч, клав знівечене обличчя у долоні й дужався з тьмою сумнівів й образ. Сиве волосся, як листя торкнене заморозом, шарпав лютий вітер, бив ним старі щоки.

І нагло Кондра згадав чогось Малушу, непомітного ніде, й доглянув у думках далеку Рюриківну, що стояла наче поруч нього. Він стрепенувся від жахливого зрозуміння упадку чужої душі, що споневіряла все божеське у своїй жіночості…

Аж тепер полилися криваві його сльози над чарівним спомином Зеленгори, – вона ж, мов жива, дихала над його плечем, блудила звидом, легенда церковного вікна, проміж лід і мокриші…

Він помиривсь із нею серед гірких ридань. Вірив їй тепер, як власному серцю, що било високим дзвоном. Його потріскані уста шепотіли: – О, дні великого вирівняння!

Гострим покликом ударили літаври. Жрець повернувся з місця, підійшов твердо до своїх, шкурами вистелених, саней і, закутаний з головою від людських поглядів та північного вітру, продовжував свій шлях слідом простолюддя. На схилку старих божків, на руїнах їхньої держави хто ж, крім Кондри, останнього, жертвуватиме за сірих борців, упереддень їх ран, святдубові й воді?

Проминуло. Похід звіявся скоро серед білої просто-рівні, як щезають із поля людського зору дороги життя. І тільки проміж посвист сніговії нудьгувала пам’ятливо передрогла до краю, довіку налякана, – душа дикого терносливу.

КУНА – ПРАВУ

Погода! Гори течуть, рукою б вхопити! І сопілка он яка у стужі голосна!

Збийгнів спалахнув, мов іскра, від гострої радості, що її наводить на людину простір, опертий об глибоке літнє небо та йно що розтулене сонце.

– А мені лисиця перебігла дорогу, буду добре гостювати! – засміявся у бігу молодий Андрій із Долин і стрибнув повз гурт їздців до боку князя, високий, в’юнкий, кучері в росі.

День, правда, тільки що встав, але царинки бриніли вже, як гуслі під легким дотиком пальців. А голоси, сонливі, косичили зелень, ніби медулька, всіма солодощами.

– Плиска, Чигіра, сюди! Завертай д’турмі богине! – співуче кричали козії та вівчарі поверх зелених і золотих трав. – Барвінка, Пацьорка, Писана, го-гей!

Молодів ліс, сміявся веселий, горбовий край, у пастуших сопілках переглядався.

Ілля Прислопський і Вовк Переслужич минули злющим мовчанням радісні оклики юнаків. Мало цього – вони з розмислом зосталися осторонь гурту, що летів порошистим межигір’ям у Мниський Яр. У них накипала образа на меткого Збийгніва, що так скоро перейшов з отроків у княжі мужі, на Андрія з Долин, удачника і гординю, Молибожича, що перебрав оноді воєводство галицької тисячі, на цілий світ.

Але причина лежала подальше. Зночі князь прислав до них хатнього водоноса, простака у вибійчаній опанчі, із зазивом їхати на якусь там монастирську роковицю у гірській западні.

Водоноса, немов у нього тивуна до таких доручень немає, а для товариства володимирських заушників мало!

– Ой-га! То гаразди! Чужі заїжджають місця своїм, і миші поміж зайдеїв не перелізти! Інакше було, коли Мстиславич торчав іще у свойому глухому зазубні на Волині та слав галицьким боярам зброю, срібло, соболі, щоб у місце Володимира звали його до себе, на стіл Осмомислів.

Здавалося, сама милість дзюрчала тоді у княжих словах, як на Стрітення дзюрчать зі стріх весняні води… А коли бояри й справді прогнали Осмомислового сина з його сім’єю, з Романовим зятем, й Федора сіла розлучницею в батькових теремах, що винні вони, заговірники, що злякалися нагло Романа, його причаєних плечей, голови, глумливо поданої взад, та зчервоненого, мов від піднебних вітрів, зору орла? Так, вони не пустили Мстиславича з-під брам, де ждав, у Галич, Лестькові з-над Вісли крадьком давали владу… Треба випадку, що Володимир як стій вернувся, і Галич його прийняв… О, Роман не забув, як, оббріханий, силою добував наново даровану вже братові свою волость! Як огонь по чатині палахкотить тепер, біле тіло боярське пече, десять років дожидання залізним п’ястуком із Галичан вибиває!

Дивні діла твої, Господи! Все навкруг перевертом: скарбницю можна одному на плечах винести, – з простолюддя відумерщини не бере, у половину вкоротив подимне, побитого боярином закупа кличе до себе жалуватися… І не хоче ні білок, ні гривен, ні меду, тільки голови злочинця!

Плещуть, що якийсь там візантійський боян, Акоманіт, Романову славу по землях далеких під хмари виносить, але нашому брату на своїй дідизні з нього потіхи катма!

Галичани поглядали зловороже на володимирських вельмож, що приїхали з князем. Проковтували гірку слину. Он який радесенький Ничипір Хилич із тим порепаним у бійці носом, простак, до боярина неподібний, дарма що в багатім вишневім саєті, рісованім круг стану! Який завальний та викоханий Лавор Безбородко, з купців, мовознавець, що держить на цей рік пістинську сіль за гладкий торговельний договір із ракузьким герцюком! Або отой окатий, рябий та великотварий Мончук, набундючений від утіхи, як ячмінний пиріг!

Здалась би, гей, гідна жалив’яна замітавка на оцю ненаїсну купину, щоб вона