Уран - Микола Якович Зарудний
— Я влаштуюсь на роботу.
— У тебе нема ніякої спеціальності.
— Набуду.
— Підеш учнем до якогось токаря?
— Піду.
— Ти був і залишився фантазером, Михайле, і це завжди нам виходило боком...
— Я тебе не розумію, Ольго. У нас дружна сім'я і ти ніколи...
— Так, так, у нас дружна сім'я, і я ніколи не перечила тобі. Навіть тоді, коли ти відмовився їхати до Німеччини... Інші поїхали... А ми сидимо в цьому закутку,— в'їдливо промовила Ольга Аркадіївна.
— Нам і тут непогано.
— Ти завжди намагався не бачити і не чути нічого поганого.
— Я — оптиміст... і бачив дуже багато поганого на війні і намагаюсь дивитися на все інакше.
— Я теж була така, Михайле, поки ти ходив у полковниках, а зараз, зараз я... боюся цього життя.— Сльози текли по її зеленому обличчю.— Нам доведеться на всьому економити...
— А як інші живуть?
— Я не хочу думати про інших, я зараз думаю про нас, про Наталку.
— Головне, щоб вона була здорова.
— Прийде старість, а в нас ніяких заощаджень... Як Наталка житиме? — уже ламала руки Ольга Аркадіївна.
— У неї є чоловік.
— Чо-ло-вік?! Ха-ха-ха,— зайшлася нервовим сміхом Ольга Аркадіївна.— Отой нещасний голова колгоспу, для якого поросна льоха дорожча за дружину?
— Ти несправедлива до Платона,— заперечив Нарбутов.— Він — людина високої честі і обов'язку. На таких, як він, тримається наша держава.
— А держава що, пропала б, якби він жив з Наталкою тут?.. Якби не ти, то я нізащо не дозволила б їй тоді поїхати в Сосонку.
— Наталка тебе не послухала б... Зрозумій, то була любов... благородний порив... і...
— Завжди ти зі своїм благородством носишся. Гадаєш, що він там за ці роки не завів собі якоїсь кралечки? — Ольга Аркадіївна зосереджено витирала обличчя.
— Не знаю і не хочу про це думати,— відмахнувся Нарбутов.— Ти, Ольго, дуже змінилася.
— Не заперечую. Я просто, милий мій, починаю мислити реалістично — на двісті карбованців твоєї пенсії... мінус податки, внески,— загинала пальчики,— утримання машини, витрати на дім, газети, телефон...
— Облиш ти ці розмови! — обірвав її Нарбутов.
Ольга Аркадіївна взяла зі столика пляшечку і демонстративно почала капати в склянку з водою валер'янку.
...Восени Наталка мала виписуватися з клініки. Платон відпросився в Мостового, хоч пора була гаряча: хлібоздача, сівба і ще десятки невідкладних справ, які виникали щоденно.
— Їдь, Платоне, без тебе вправляться. Та привозь уже Наталку, скільки ж тобі мучитись? Привіт від мене,— казав Мостовий.
— Я хочу машиною поїхати, може, справді заберу.
— Ти її на своєму газику розтрусиш по дорозі. Бери мою «Волгу»,— порадив Олександр Іванович.
— Дякую.
Перед від'їздом Платон тримав велику раду з Васьком.
— Треба, Васю, навести порядок в наших апартаментах... Побілити, чи що?
— І підлогу пофарбувати не завадило б,— додав Васько.— Ти їдь, Платоне, а я тут усе зроблю. Попрошу тітку Ганну, Мотрю Славчукову... Не хвилюйся. Так нам буде добре, як приїде Наташа! Правда?
— Правда.
Платон приїхав у Ясноград вранці. Наталка вже чекала на нього. В коротенькій білій спідничці і білому светрі стояла біля воріт лікарні. Згодом приїхав і Нарбутов. Усі разом обійшли лікарів, сестер і няньок — дякували.
Удома на них чекала зі святковим обідом щаслива Ольга Аркадіївна.
До столу запросили, звичайно, і райкомівського шофера Микиту — кремезного парубійка з соромливою дівочою усмішкою.
Випили за здоров'я Наталі.
— А ви чого ж не п'єте, Микито? — запитала Ольга Аркадіївна.
— В дорогу ми не п'ємо,— чомусь сказав про себе у множині шофер.
— А ти хіба сьогодні збираєшся їхати? — здивувалася Наталка, з докором дивлячись на Платона.
І хоч Платон справді збирався їхати сьогодні, та не змія сказати про це дружині.
— Я побуду ще,— безпорадно подивився на Микиту.
— Гадаю, що за цей день, який ти погостюєш у нас, з твоїм колгоспом нічого не скоїться,— пильно стежачи за Платоном, промовила мати.— Адже невідомо, коли ви ще зустрінетеся з Наташею.
— Я гадав, що ми поїдемо разом, Ольго Аркадіївно.— Платон так і не допив чарки.
Запала тиша. Байдуже длубалася виделкою в тарілці Ольга Аркадіївна, мовчав Нарбутов. Мовчала Наталка. Микита, подякувавши за обід, вийшов з кімнати.
— Невже ви,— останнім часом теща іноді зверталася до Платона на «ви»,— невже ви думаєте, що Наталя може зараз їхати у вашу Сосонку? Свята наївність! Після того, що вона перенесла? Вона мусить бути ще кілька років під постійним наглядом лікарів. Це азбучна істина. Дивуюсь, Платоне, як ви могли не подумати про це?..
— Ситуація складна,— сказав, аби щось сказати, Нарбутов і втопив очі в миску з борщем. Йому було соромно за безцеремонність, з якою розмовляла з Платоном дружина. Наче із стороннім.
— На жаль, я не зможу зараз поїхати,— вимушено посміхнулася Наталка Платонові.— Я так люблю Сосонку!
— Але мені сказав професор Крещенко, що ти... майже здорова,— несміло заперечив Платон.
— Майже — це ще не здорова.— Ольга Аркадіївна почала збирати посуд.— Ми її витягли з того світу не для того, щоб вона знову злягла. Ми ж з вами культурні люди і повинні розуміти, що це не жарт — перенести таку операцію.
— Дуже складна була операція,— підтвердив Нарбутов, відчуваючи свою жалюгідність.
— Чай будемо пити в саду,— повідомила Ольга Аркадіївна.
Усі слухняно пішли до саду. Під яблунею стояв стіл,
