Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

 — Лорд спізнився. Англійські крижаки не поспіють до битви. Вони йдуть повільно, бо їхні луки не витримують наших морозів, то рухаються лише серед дня. А лицарі без лучників воювати бояться, тому й не поспішають. Поб'ємо ми крижаків. А потім я допоможу Любартові.  — Якщо не буде пізно.

Князь зітхнув.

 — Так. Але якщо Белз упаде, я поставлю Ольгерда перед вибором: або він зі мною, або я цього не забуду.

Кейстут сам повалив Явнута (якого не без підстав уважав дурнем), але не взяв влади до своїх рук, а посадив на великий стіл Ольгерда. І досі не мав підстав ремствувати. Ольгерд явно був найдалекоглядніший, найхитріший політик Східної Європи...

Можливо, не лише Східної.

Можливо, навіть не тільки Європи.

Але, траплялося, траплялося Ольгердові самого себе перехитрити, і тракайський князь боявся, що тепер саме той випадок. «Дайви[45] не можуть увійти, поки ти їх не запросиш, та якщо вже ввійдуть, то й тобі самому буде зле!»

Ліпше мати надійних союзників, аніж ненадійних підданих, проте Ольгерд уперто гне, щоби Любарт піддався йому. Може перегнути так, що аж трісне.

 — Допоможу,  — твердо сказав князь тракайський і берестейський. З цієї хвилини  — і берестейський.

Людовик Угорський не сумнівався, що гонець із Неаполя привіз якусь неприємну новину. Передчуття було таке. І не підвело воно, це передчуття.

 — Твоя милість, мало того, що дрібною групою не можна потикатися за міські мури, уже й поодинці в місті ходити не можна, хто один кудись піде, той щезає.

Гінцеві вже змінили коня, і він їхав поряд із королем засніженою дорогою. Королівське військо виступило в похід 22 лютого, тобто з деяким запізненням.

Поряд із королем їхали охоронці, але серед них не було нікого, хто володів італійською, а зв'язковий доповідав саме нею.

 — І...  — гонець ковтнув слину,  — ...деякі командири бандерій[46]ведуть переговори з паном нашим Папою та дуксами[47] італійськими, щоби найнятися до них на службу. Міклош Толді[48] Твою милість лихословить, називає так, що сором і повторювати...

Неаполь.

Відвідувачі корчми чітко розпалися на дві групи: біля вогнища, півколом, скупчилися угорці. На максимальній відстані від них, у темних кутках,  — італійці.

 — Плачу я, плачу, братове!  — Міклош був цілком серйозний, і, відповідно до норовів тієї епохи, його слова не викликали ніякої усмішки, навіть тінню не промайнуло.

Толді був просто богатирської статури. Жартували, що один замок здався, бо захисники сприйняли Міклоша за облогову вежу. Іншого разу, коли він попросив дати його загонові катапульту, хтось спитав: «А сам не метнеш замість неї?» Жарти жартами, але оскаженілого бика він убив голіруч. Ще підлітком. Та в ту епоху нікого не дивувало, що богатир, ветеран кількох воєн, може плакати, не соромлячись.

 — Плачу, бо не скоро повернуся на Дунай. А може, і ніколи! Та не повертатися ж у неволю! І ми, і батьки, і пращури наші служили вірно. Батько мій на війні загинув, обидва діди на війні загинули, із чотирьох прадідів двоє загинули, ще один ногу втратив. А що вислужили? Фаміліарами нас роблять, сервієнтами![49]

 — Хто не знає,  — уставив капелан Геза, далекий Міклошів родич: обидва слова в Римі означали раба!

Усі загомоніли, бо магнати дійсно перетворювали бідних воїнів на своїх слуг. І не лише бойових.

 — Захисників престолу та батьківщини в неволю віддають баронам, та навіть і не угорцям, а зайдам якимсь, хто своїх королів зрадив, по кому у Франції чи Неаполі ешафот плаче! Я собі вирішив: наймаюся до пана нашого Папи,  — Толді перехрестився, решта за ним,  — церкву від розбійників захищатиму. Усе ж не рабом стану!

 — Узяти ж його не можна,  — вів далі гонець свою доповідь Людовикові,  — бо...

 — Бо його любить усе військо.

Людовик замислився. Здавалося, усе так добре підготував. У похід до Неаполя він послав бандерії баронів, які...

Хоча майже всі дістали свої маєтки від батька, він відчував, нюхом чув, навіть без доносів,  — не та в них відданість, своє гнуть. Свої інтереси ставлять вище за королівські. От він і звабив баронів здобиччю в багатому Неаполі! А тих неаполітанських баронів, котрі висловили йому покірність, узяв сюди... А вони ніяк не заспокояться, щось плетуть.

І дрібне дворянство, для якого батько дещо зробив, шепоче між собою, більшого хоче. Дрібне дворянство якщо не розуміло, то відчувало, що реформи Карла-Роберта не відводять від нього загрози не лише розорення, а й закріпачення, чим і зайнялися нові пани.

Барони рубали сук, на якому сиділи, проте жадібність затьмарила розум, та не всі, далеко не всі з них устигли розібратися в угорських умовах. Не кажучи вже про те, що не став угорський народ для них своїм, рідним. Не усвідомили вони, що тепер тут  — Батьківщина.

Людовик відчув потребу зігрітися, зробив жест рукою, один зі зброєносців подав флягу з вином.

Найпевніше, із Неаполя доведеться піти. Принаймні, поки що. Папа проти, Венеція, що пропустила його війська до Неаполя, сподіваючись, що він там загине, готує ножа в спину, начебто союзні Мілан із Генуєю готують те ж саме. Війська ненадійні.

Утім, якщо він виграє тут,