Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

«Гріють землю, щоби потім перекласти мене туди», — здогадався князь.

 — Не вставай, князю. Зараз перенесемо на тепліше місце, — старий слуга Пилипок був єдиний свій у наметі.

«Він був зі мною, чув про п'ятсот... Отже, не випустили. Добре, що не вбили. Але як Дрозда попередити?»

 — Чао![42]  — привітався з князем кроат, що ввійшов у намет.  — Мене приставили до Твоєї милості, і, Твоя милосте, можеш не боятися якогось підступу.

«Крім того, який уже стався».

Кроат підійшов ближче. На вигляд йому було близько сорока років, проте волосся геть сиве, чорні очі скидалися на дві бездонні криниці.

 — Мене звуть Божирар Антоєвич, я нобіль із Ядри[43].

Семенові було відомо, що слово «нобіль» означає «знатна людина». Те, що в далекій Далмації нобілями називали знатних мешканців міст,  — про це він, певна річ, не знав.

 — Щось я чув про це місто.

 — Ми нещодавно повстали проти влади Венеції. Вона гнобить нас уже, мабуть, двісті років. А ми раз у раз повстаємо та кличемо на допомогу угорського короля. Для нас влада угорців легша за венеційську.

Кроат ніяк не підкреслив слова «для нас», проте Семенові здалося, що вони пролунали не випадково.

 — Та Лайоша розбили, ми боронилися ще півроку, однак голод змусив нас здатися. А мені довелося тікати.

За інших обставин із Божираром, мабуть, було би приємно погомоніти. Одразу видно  — не дурень. Але тепер треба перемовитись із Пилипком, треба  — і неможливо. Бо серед слуг у наметі й угорці, і поляки стежать і за полоненими, і один за одним.

Не дадуть поговорити.

Але говорити було непотрібно...

Нічого не треба було казати старому Пилипку, бо він усе чув, зрозумів і вирішив.

Уночі, хоч варта не спала, зміг непомітно зняти з шиї амулет-змійовик  — бронзовий диск, на одному боці якого святий Федір Тірон, що б'є списом змія, на звороті  — просто змії. Відверто кажучи, Пилипок, успадкувавши цей оберіг від батька, а той від свого батька, довго думав, що на зображенні  — Георгій-Побідоносець, аж поки отець Іван не пояснив.

Зняв і сховав у рукав. Піднявся, пішов до виходу.

 — Куди?

 — А то ти не знаєш.

Лях, що розмовляв нашою мовою, рушив слідом. Господи, дякую! Він не став надівати шолома. Хмари саме затулили і місяць і зорі.

Виручай, святий Федоре. Ти також був воїном.

Пилипок удав, що посковзнувся,  — і змійовик, неначе маленький кістень, врізався у скроню ворога! Той і не пискнув.

На щастя, Пилипок був у білому кожусі, шапка теж біла. Він де йшов, де повз, йому допомагав брак дисципліни в середньовічному війську  — навіть вартові грілися біля вогнищ і страшенно галасували.

Але, певна річ, пробратися в місто було неможливо.

Старий слуга перейшов, точніше, переповз по кризі струмок, посунувся далі, мало не зіткнувшись із волохами, і нарешті зрозумів  — далі не пройти. У головному таборі, до речі, пішов якийсь галас  — мабуть, знайшли тіло поляка.

Пилипок перехрестився, став на коліна, склав долоні біля рота, глибоко вдихнув морозне повітря, що аж обпалило груди зсередини.

 — Зрада у вас!  — його голос гримів не згірше від бомбарди.  — Зрадник є! Не знаю хто, та є!

Кілька волохів послали стріли на голос, і три з них знайшли ціль.

Увесь день Дрозд мучився питанням  — хто?  — і лише за вечернею зрозумів (не інакше, Господь напоумив): треба думати, не хто,  — так ніколи не здогадаєшся!  — а про те, що він, зрадник, якщо є, може зробити. Відчинити браму? Їх було дві, і обидві влаштовані однаково  — у вал уставлена дерев'яна вежа. До того ж обидві половини брам теж зроблені однаково  — на кожній велике «вухо». А в це «вухо» із другого поверху вежі спускається товста колода.

Воєвода негайно наказав припасувати до брам ще й звичайні засуви, а собі загадав  — ставити на перші та другі поверхи людей різних, між собою ніяк не зв'язаних.

Тоді юді одне залишається: спустити мотузку. Отже... Отже, і сам, і вірні люди мусять щоночі вали обходити. Безперервно!

Виспишся після облоги, воєводо.

Князь Кейстут нічого не приховував від своєї дружини. Бо Бирута була варта того.

Він роздягся, жестом відіслав слуг  — здається, усі вірні, та й предмет розмови не такий уже і великий секрет, однак... Боги допомагають тому, хто не забув одягти кольчугу.

 — Гонець прискакав. Любарт жалує мене Берестейським уділом.  — Хоче, щоби ти більше йому допомагав. А ти допоможеш,  — у жіночому голосі не було й тіні сумнівів.

 — Допоможу. І не тільки тому, що за ним ми наступні.

 — До речі, лорд Дербі,  — два останніх слова далися литвинці погано, скалічила сильно,  — послав Казимирові виклик на двобій, бо той мало допомагає Орденові проти нас[44].

 — Пам'ятаю,  — Кейстут притулився до стіни.

Він із Бирутою зайняв кам'яну вежу, побудовану з допомогою німецьких майстрів. Ольгерд, попри жахливий мороз, розмістився в наметі. «Не хоче бути у вежі з