Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц
— Щоб тобі їх не годувати.
Та не лише в їжі річ. Із заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Зрозуміло, що королі князя не вбиватимуть — навіщо? Тому заручників можна тільки затримати. Не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів усередині обложеної фортеці. А те, що вони роззброєні, — то пусте.
— Твоя воля, князю.
Тим паче що це розумна воля.
Хоча Дрозд, бувало, нав'язував свою волю князеві, усе не просто було шанобливо та пристойно — воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.
І ніяк інакше.
* * *Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а той — на Ганну. Бо щоразу, коли їхні погляди стрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного — та обох до лави. Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та і його рідної матері, не була зі старим Ярошем вінчана в церкві[26]. І хоч парубок, як і значна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке, однак смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її — проти самої цієї думки повставало все.
Тому Ярош став до праці. Війна війною, а свічки людям потрібні. Ба більше, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови і крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Аби більш-менш акуратно вийшло.
Свічка готова. І ще одна. І ще. На славу Божу.
Несподівано зарипіли двері, і ввійшов Єлизар. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися й бурмотіти:
— Господи, помилуй!
— Та живий я, живий! — перехрестився й собі старий, доводячи, що він не привид. — Заходьте, хлопці.
За ним зайшло ще троє.
Єлизарові було п'ятдесят п'ять, та його обличчя неабияк контрастувало зі статурою. Подивишся на лице — можна дати всі сімдесят, глянеш на статуру — особливо ззаду — тридцять п'ять, сорок щонайбільше.
Його вузькі очі, що говорили про азійську кров (серед його предків був, щонайменше, один половець) світилися неабияким розумом. Меч, із яким він покинув хату, кудись щез, проте за поясом — бойова сокира, за спиною — булава на довгому держаку, а в руках старий тримав кушу, хоча в похід пішов із луком.
— Це жінка моя, а це син. Ярош.
Старий був одружений чотири рази (Ярошева мати була другою) і зачав чотирнадцять дітей: двох дочок видав заміж, останній син стояв тут, решта вже лежали в сирій землі.
— А ось це — Петро, Кадьян та Волчко.
Ярош зрозумів, що батько з невідомо де взятими товаришами прослизнув у місто перед самим ворожим носом, а затримався тому, що їх розпитували, де були та що бачили.
І як далі жити?
Розділ 3Словесний бій
Князь Семен усівся на підготовлений для нього похідний стілець навпроти короля Казимира.
Боярин Володимир Мстиславович свою справу зробив — учора цілий день торгувався з ворогом про заручників, а під вечір — несподівано для ляхів заявив:
— Завтра світлий князь Гліб Семенович прибуде до вас, а ви хрест цілуйте, що відпустите його, а як інакше, то він із вами на Страшному суді перед Господом стане!
«А вони, до речі, уважають, що від Страшного суду відкупитися можна».
Хоча перемовини — через герольда — запропонував Казимир, але й Людовикову особу представляв якийсь граф і кілька радників.
Без жодного знака (добряче, однак, навчені) уперед виступив високий, сивий, із розумним обличчям чоловік і заговорив слов'янською мовою, яку можна почути в церкві.
Під час перебування в полоні Семен спілкувався цією мовою з волохами і кроатами[27], що служили Людовикові. Судячи з вимови, це був кроат.
Князеві Семену довелося вислухати те, що він чув безліч разів: кроат почав з того, що два угорські принци в різні часи правили в Галичині (забувши додати, чим це правління скінчилося: в обох випадках не змогли галичани догнати своїх «володарів»; ну дуже хотіли наздогнати — та не змогли; та й Галичина — не Волинь); що однією з дружин Карла-Роберта була онука короля Юрія...
«А до чого тут Лайош? Він же від полячки!»
...що князь Болеслав-Юрій склав рукописання[28] на Казимирову користь...
«А оце ви брешете. Юрій ще молодий був, і в нього були дочки. Чого б це — на Казимирову, якщо рідна кров є? Та й Любарт уважався спадкоємцем».
— Ваші ж бояри нешляхетно отруїли
