Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Щоправда, у Ногаїв улус теж відправили посла, та чи не потрапив він до угорських лап?

 — Повертаймо.

Якщо посол до Кулпи добрався, то просто долучуся до нього, ні... Скажу все замість нього.

Воєвода Дрозд кивнув Єлизарові на лавку, мовляв, сідай.

 — Ти точно німецькою розмовляєш так, що за німця приймають?

 — Я, майн гауптман.

Це було не так дивно. Ще король Данило запрошував німців жити в містах своєї держави, те ж саме робили і його наступники. Навіть тепер у Белзі жила німецька родина, склеєна з уламків трьох. По чумі вижило троє німців із десятків двох, то вдівець узяв за себе вдову, і вони всиновили сироту. Дрозд і сам німецькою все розумів і міг пояснити, що йому треба. Проте видати себе за німця  — навряд. Хоча в них говірок до біса! Воєвода був свідком, як двоє німців повсякчас перепитували один одного  — багато чого не розуміли з першого разу.  — Правда, кожен німець думає, що я з якоїсь іншої землі німецької.  — Сьогодні вночі снігопад буде.

 — Куди йти треба?

 — Турів Кут знаєш?

 — Як не знати!

 — Умова в мене була з Васильком Єськовичем  — як не поспіє до міста, хай когось до того Кута шле. Скажеш  — обози відстали, пошарпати треба.

Поляки ані на приступ не лізли, ані герольда не присилали, точніше, один раз під'їхав, передав наказ короля відчинити ворота, вислухав у відповідь усе, що спало на думку захисникам, і поїхав собі.

На угорців чекають.

 — Можна Кадьяна взяти із собою? Він також німецькою вміє лаятися. Ну, не так, як я, але цум тейфель, доннерветтер, цюрюк — ну чисто тобі п'яний німець.

 — Добре. Хоча Василько тебе знає, про всяк випадок візьми, — і протяг Єлизарові клинок. Це був один із його кордів, той, який Дрозд найчастіше брав із собою на полювання. Ніяких дорогих прикрас на ньому не було, міг він опинитись у простого німецького найманця.

Сніг дійсно валив із неба так, що витягни руку  — і не побачиш пальців. Вітру, щоправда, не було, і це убезпечувало місто від штурму, бо середньовічне військо, закуте в залізо, не могло рухатися цілковито безшумно, а за такої погоди хоч хтось би, та впав. Утім, Дрозд вигнав на вали всіх, кого можна, навіть деяких жінок, що мали добрий слух.

Єлизар і Кадьян спустилися на мотузці, перейшли рів, у якому понад кригою було трохи води, і поповзли.

У таборі двох королів ніхто не вірив у можливість вилазки.

Із двох боків фортеці  — річки, крига на яких порубана. Із напільного боку, підковою, вал окільного міста. Його здали без бою, бо захисників мало. До того ж відновити на ньому дерев'яні споруди не встигли. Ляхи з уграми виставили сильну заставу у проході, перебуваючи в упевненості, що подолати вкритий кригою вал можна, от тільки не можна зробити це непомітно.

Вони мали рацію. Точніше, вони мали б рацію, якби не одна обставина. Єлизар із Кадьяном доповзли до валу, поповзли вздовж нього, мацаючи руками. Як і всі середньовічні вали Східної Європи, белзький був побудований на каркасі. Половина зрубів-городень була забита ґрунтом, друга використовувалася, як житло чи склади.

Єлизар намацав приступок тієї городні, де жив раніше,  — після того як став слугою ординським, переселився до дитинця.

 — Ще кроків із десять!  — прошепотів він на вухо напарникові.

Трохи лівіше від цієї городні збереглося кілька обгорілих уламків паль. Кадьян кидав аркан, і після кількох невдалих спроб той зрештою затягся.

Вони піднялися, зняли аркан із палі, прив'язали до нього ще одну мотузку, скинули їх обабіч отієї ж колоди, не прив'язуючи. Спустилися, Кадьян потяг за одну з мотузок, обмоталися ними  — не кидати ж!  — знову поповзи по снігу, біля табору вже пішли.

Середньовічні армії не знали дисципліни в її пізнішому розумінні, тогочасні джерела аж рясніють висловами на кшталт «ніхто нічого не помітив, а вороги вже були в таборі».

Так було й тепер. Ніхто нічого не помітив, а двоє ворогів були в таборі.

Русичам було страшно. Через отаку погоду в кожному наметі горів бодай невеликий, але вогник. Намети просто світилися крізь сніг, люди, що вчаділи, виходили з наметів... Натикаючись на двох німецьких найманців, вони, на щастя, майже не зважали на них. Майже  — бо були два випадки, коли з ними починали якусь розмову, і обидва рази серця лазутчиків падали до самих п'ят.

 — Ніхт ферштейн!

 — А, німці!

 — Та вони ж там, далеко!

 — Та біс із ними!

 — Н-ні, х-хай вип'ють! Зд...здор...здрав... круля його мосці!

Сорочки змокли, хоч викручуй!

Русичі не того боялися. Проминувши табір, вони дістали із заплічних мішків снігоступи й пішли. Тилової охорони не було. Три корогви патрулювали далекі підступи, та вважалося, що цього досить. Двійко вже віддалилися досить далеко, і снігопад послабшав, потім зупинився зовсім...

Уже майже на світанку Єлизар і Кадьян почули в себе за спиною вовче виття та собачий гавкіт. В одному хорі. Вони знали про цю небезпеку, але сподівалися, що обійдеться. Не обійшлося.

Одинадцять років війни. І «чорна смерть», що винищила третину населення. Чимало собак прибилося до вовчих зграй. І вони, ці зграї, слідували за військом.

Ще з десяток «отченашів», і сумнівів не було більше  — зграя йшла їхніми слідами.

Кадьян зітхнув, зняв із плеча лук.

 — Я старший, я більше пожив,  — почав Єлизар, хоча голос погано його слухався.

 — Боярин