Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Пані Револю прибирала в Жюльєновій кімнаті і ніби й не чула злісних докорів, що линули з алькова: яке неподобство — покинути тяжко хворого на цілісінький день самого! Адже тут навіть дзвоника нема. Скільки йому довелося витерпіти! Одного чудового дня вона застане його мертвого, так само як батька… І раптом Жюльєн помітив, що мати сіла на стілець і скидає капелюшка.
— Що з тобою? — глянувши на матір, спитав він.
Вона нічого не відповіла.
— Це ти навмисне, щоб мене налякати?
Мати мовчки встала, підійшла до вмивальника й помила руки, тоді знову перейшла в кімнату і, сказавши Жюльєнові, що йому зараз подадуть обід, зійшла східцями в їдальню, де на неї, стоячи за своїми стільцями, чекали Дені та Роза. За заведеним і ніколи не порушуваним звичаєм, вони посідали тільки по тому, коли сіла мати. Дені із жадібністю голодного пса накинувся на суп. Він став ширший у плечах, лице пашіло здоровим рум'янцем. Волосся було зачесане й змащене брильянтином.
Подаючи на стіл молочний крем, молоденька служниця доповіла господині, що в кабінеті чекає на неї Кавельге. Пані Люсьєна випила склянку води і, стомлено опираючись обома руками на стіл, поволі встала.
— Солодке їжте без мене, я скінчила.
В тиші було чути тільки, як Дені рівномірно дзенькав ложкою по тарілочці. Роза спитала, чи знає він, чого прийшов Кавельге.
— Його позвала мама, — похмуро відповів Дені.
Роза попрямувала до батькового кабінету, але, почувши під дверима притишений голос Кавельге, накинула на плечі пелерину й вийшла надвір, у вечірню вогкість.
Сьогодні вона не продала жодної книжки, саме тільки письмове приладдя. Старий Шардон утримав з її платні двадцять франків за те, що вона, не врахувавши підвищення цін, продала дешевше кілька пачок конвертів. Ноги в неї аж гули від утоми, проте вона не могла сидіти в кімнаті. Їй бракувало сили погамувати своє презирство до цієї дівки — Ірен, огиду, що її збуджував тваринячий вираз, який з'явився на братовому обличчі. Вона йшла тепер навмання під своїм тягарем, залишивши далеко позаду береги тієї землі, до якої була прибилася одного вечора в годину безмірної радості та сліз. І знову молитва стала для неї нагромадженням порожніх слів, фраз, формул. А бог? Слово, за яким невідомо що. А Робер? Молодик, якому вона спершу була люба, а потім стала осоружна. Люди тепер постали перед нею такими, якими були насправді — без прикрас, і слова мали тепер лише своє буквальне значення. Роза Револю, продавщиця з крамнички Шардона, весь свій вік животітиме у якомусь закутні цього старого гнізда, відбудованого коштами старого Кавельге, який рано чи пізно осяде тут усією сім'єю…
Алея привела її до дому. Роза побачила, як із освітленої більярдної вийшов Дені і, постоявши хвилинку в смузі світла, поманив когось рукою. І враз слідом за ним у більярдну шаснула Ірен. Свічка заколивалася й зникла.
Розу опанували сороміцькі думки, видива, які вона гнала від себе. Вона повернулася назад, вийшла на стежку, що привела її до липового круга, сіла на лаву і, спершись ліктями на бильце, обхопила руками голову й заплакала. Під густими гілками із побляклим листям було чути її ридання і придушуване схлипування. А проте свідомість її залишалась ясною й зосередженою. «Ну от бачиш, — казала вона собі,— ти зневажаєш їх, а сама така, як і вони, тієї самої породи. Ти ж не краща…»
Вона встала й квапливо пішла назад. Коли наблизилась до ґанку, з дому вийшла мати із лампою в руках, проводжаючи управителя.
— Обережно на східцях, Кавельге.
— Послухайте, мадам Револю, моєї ради, махніть у Газіне до знахарки. Вона там за п'ять франків утне хіба таку дивину: у всякі там вишіптування, звісне діло, я не вірю, а от трави можуть допомогти.
— Я подумаю, Кавельге… Отже, домовились? Із завтрашнього дня Марія доглядатиме Жюльєна.
— Можете бути спокійні, пані: хворого пеститимуть, ніби малу дитину.
Потім Роза почула, як мати гукнула навздогін управителеві:
— Чи я вам дала кошторис?
Дівчина постояла в тіні, аж поки Кавельге зник, і лише тоді кинулась до більярдної, гадаючи, що мати вже зайшла в спальню. Але ні, вона сиділа біля круглого столика, де поставила лампу.
— Гадаю, без моєї ради ти ще нічого не вирішила? — спитала Роза. — Мені здається, що в таких справах і мій голос щось важить. Ну, знаєш, це вже занадто!
— Заспокойся, донечко моя. Нічого я не вирішуватиму без твоєї згоди.
Давно вже мати не називала її «своєю донечкою».
— Я вмовила Кавельге, щоб Марія доглядала хворого Жюльєна, — тільки й того… В мене вже нема сили… Воно, може, й непомітно…
— Вони на цьому і впіймають нас, — мовила Роза. — Такими ось послугами вони доб'ються свого.
— Ти погано думаєш про них. Плани Кавельге цілком слушні. Він — кращий управитель у цих краях, знається на городництві; немає сумніву, що він добре поведе господарство. Він навіть пообіцяв не брати з нас ніяких процентів, поки садиба не дасть прибутків. Каже, що тепер ти будеш необхідна тут, що все буде під твоєю рукою… Тільки-но підпишемо угоду, ти підеш від Шардона…
— Чому ж ти відразу не сказала мені, що все вже вирішено? Навіщо ця комедія? — гнівно обірвала її Роза. — Саме тепер я й мушу триматися за Шардонову книгарню. Я хочу зберегти власну незалежність. А коли на те пішло, я ладна жити в Бордо сама.
— Розо, дитино моя, пожалій мене!
Дівчина глянула на матір; ніколи ще вона не казала їй таких слів і таким страдницьким тоном.
— Ці Кавельге, доню моя, які є, такими й залишаться. Можливо, вони завдадуть нам
