Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

зішестя в потойбічний морок; з неї досить було певності, що вона уникає воднораз і ножа хірурга, і витрат на марну операцію. «Навіть сказавши ціну, вони ніколи не знають, скільки набереться всяких інших витрат».

Спершу очиститись од гріхів. Вона пішла на вулицю Марго в каплицю єзуїтів, де можна будь-коли висповідатися в одній із численних сповідалень. Там постійно сиділи схожі один на одного старі священики, від яких тхнуло однаковим нюхальним тютюном, всі однаково зверталися до жінок, що сповідались, «дочко моя» й інколи несподіваним питанням улучали в приховану рану, аж дрож проймав.

Сповідач, до якого вона попала того дня, запевнив її, що сумління аж ніяк не змушує християнку до операції, якщо результати її непевні; бог вимагає від нас лише дитячої віри в нього, ми повинні покладатися тільки на його святу волю, Сповідач запитав, чи нема в її житті якихось незвичайних гріхів, які завдають їй турбот і в яких би хотілося їй висповідатись. Вона задумалася. Так, вона не завжди стежила за тим, щоб слуги виконували релігійні обряди. А чи не нехтувала вона коли-небудь приписами християнської моралі? Boна не зрозуміла суті цього запитання і відповіла: «Ні, отче».

Вона навіть відчувала якесь приниження від того, що їй ні в чому було каятись. Її життя було схоже на аркушик чистого паперу, де невідомий учитель розгнівано розмахнувся й написав на всю сторінку: «Небуття». Вона дістала розгрішення; тут-таки й помолилася, вибираючи в своєму молитовнику молитви й псалми, в яких найревніше благалося про господнє милосердя; а потім вийшла на вулицю, знемагаючи й задихаючись від хвороби, що вже вразила їй лоно, лоно, яке виношувало дітей, а зараз розпухло, ніби вона була вагітна власною смертю. Вона почувала себе так погано, що зважилась на додаткові витрати — вирішила найняти візника.

На каретному дворі по вулиці Труа-Коніль вона найняла візника й поїхала в тому самому ландо, що колись везло до Леоньяну пригнічену горем Розу. Їдучи в приміській смузі, що її вже торкнула осінь, Люсьєна Револю думала про той аркушик чистого паперу, який, ніби символ її життя, постав був у неї перед очима в каплиці. Анічогісінько й згадати!.. А проте мала ж вона трьох дітей, були в неї знайомства, слуги, становище в світському товаристві, яке треба було підтримувати, влаштовувались прийоми, — одне слово, було своє життя. Але потім настали страшні часи: візит Леоні Костадо, самогубство чоловіка, хвороба Жюльєна, розладнання Розиних заручин, провал на іспитах Дені і, на довершення всього, надходить кінець…

Ландо їхало між випалених сонцем полів; подекуди на улоговинах підіймалась пелена перших осінніх туманів. Уже починали відчиняти двері винних погребів, щоб їх провітрити перед заповненням. Біля виночавилень височіли гори кухлів, ще й досі лілових після торішнього збирання винограду. Жінки, перегукуючись між собою, зрізували виноградні грона. Люсьєна Револю, страждаючи від болю, нахилялася на всі боки, щоб зайняти зручніше положення і вгамувати біль. Чи довго вона зможе сама себе обходити? Кого треба попередити? Не завдавати б клопоту дітям. Найбільше її турбувала Жюльєнова доля, але тут вона згадала й про Дені. Її маленький Дені! Він же такий замкнутий! А яке ж то миле хлоп'я було до чотирнадцяти років… Їй пригадувалися його втішні слівця, які вона з гордістю переповідала знайомим. Тепер він майже дорослий; Роза запевняє, ніби між ним і цією молоденькою Кавельге — любовні стосунки, що зайшли надто вже далеко, «далі нікуди», на думку Рози. Але мати була дуже хвора, щоб іще й тим сушити собі голову. Вона цілком присвятила себе Жюльєнові і, зачинившись у його кімнаті, вже скорилася неминучості, як смертельно поранена тварина забилася в темний куток і зібгалась у клубочок. Однак тепер і це вже для неї занадто; адже не досить сказати смерті: «Так», щоб вона дала нам спокій і не мучила. Непротивлення злу не поможе нам у сліпому царстві плоті, в світі клітин і кров'яних тілець, що підлягають своїм власним, а не нашим законам, бо не залежать од нас.

На путівці ландо обігнали Ірен та Дені, які мчали на велосипедах. Вони почекали її біля воріт.

— Скажи батькові, хай прийде по обіді до мене — мені треба з ним поговорити, — сказала пані Револю. — Я буду в кабінеті.

Ірен і Дені, тимчасом як ландо їхало далі, обмінялися поглядами. Вони йшли поряд, ведучи свої велосипеди. Швидко спадав вечір. Дрозди зграйками осідали на ніч між деревами; тут були й перелітні птахи, яких Дені розпізнавав по голосах, але називав їх не так, як було написано в книжках: «Оце «сів-сів», а це «світ-світ», — казав він.

Ірен стиха мовила:

— Цієї ночі буде дуже холодно, щоб залишатися надворі.

Дені продекламував:

Вже й не сядеш ніде: лави змокли усі, Лави змокли усі, все галуззя в росі.

— Що ти мелеш?

Він продовжував збудженим голосом:

В ліцейськім дортуарі бухикання чувати, Мовби всі злидні з міста зійшлись тут ночувати

Ірен жебоніла: «Ой ти ж і дурненький!» Однак вона милувалася Дені: мовляв, скільки він знає всяких речей, що видаються безглуздими і яких звичайні люди і не второпають.

А Дені тим часом думав, яка буде приголомшена сестра, коли по обіді мати зачиниться з Кавельге в кабінеті.

— Здається, справа йде на лад, — мовив він упівголоса.

Ірен спитала, де вони зустрінуться цієї ночі.

— В мене… пройдеш чорним ходом через кухню… Хоча ні. Йди сміливо через більярдну.

— Панночка помітить. Вона раз по раз вистежує,— з ненавистю заперечила Ірен.

— Ну й хай. Тим краще. Мусить із тим примиритися…

Ірен зареготала. Дені вжахнувся. А їй і