Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Здавалося, що Роза вже пішла, але серед шелесту листя й гудіння комарів Дені вловлював її ледве чутне дихання.
— Двері будуть незамкнені,— сказала сестра.
Вона зникла в темряві, занепокоєна, сповнена почуття гніву, неясних ревнощів і водночас докорів сумління за те, що покинула брата самого у вечір, коли він страждав од невдачі. Крім усього, її тривожило і те, що в їхній сім'ї називали «замірами Кавельге». Краще жити в злиднях, аби ні в чому не бути залежними від них… Хай купують маєток, хай оселяються в ньому, коли настарали досить коштів, щоб дозволити собі таку розкіш, але зв'язуватися з ними не можна. «Бог відає, що вони втовкмачать хлопчині в голову».
Мордуючись отакими думками, Роза підійшла до дверей Жюльєнової кімнати, постукала й тихенько позвала матір. Та виглянула в нічній кофті, із заплетеним у грубу косу сивуватим волоссям. У нічній кофті вона здавалася дуже товстою. «Господи, — промайнуло в Рози у голові,— яка ж мама стала повна!» Їй слід би було з жалем глянути на ці сірі щоки, поцікавитись… Але дівчина, пригнічена стражданням, і гадки не мала придивитися до матері. Проте смерть заздалегідь позначає нас такою виразною відзнакою, як мітка на вівцях.
— Я неспокійна: Дені з Кавельге. Хто зна, що вони там товктимуть йому в голову.
— Говори тихіше… Чого ти хвилюєшся? Зрештою все залежатиме від мене.
— Еге ж. Але він надумав працювати на землі разом із Кавельге… Тож ми всі, уяви собі, попадемо в залежність од цієї людини…
Пані Револю сказала, що Кавельге взагалі людина хороша… А потім, треба зважити й на те, що Жюльєн тяжко хворий, та і їй уже починає даватися взнаки вік…
— Адже і я не вічна, — раніше чи пізніше піду з цього світу… А Кавельге люблять нашу родину, вони віддані нам…
— Це вони тільки так кажуть…
— Ні, ні! Коли мене не стане, Жюльєн залишиться для них главою родини Револю.
З Жюльєнової кімнати долинуло сонне бурмотіння.
— Іди вже, йди, Розо. Він там чогось крутиться. Якщо розбудиш, доведеться мені до ранку читати йому.
Замість повернутися до себе в кімнату, Роза вийшла в сад. За кущами жимолості світляним прямокутником окреслювалися кухонні двері Кавельге. Батько, дочка й Дені сиділи за столом, перед ними стояли склянки та відкорковані пляшки. Кавельге щось тихо говорив, але Роза нічого не могла розібрати. Вони підняли склянки. Дені виголосив маленьку промову, що її часто переривали сміхом. Він поцілував господиню, потім дочку, яка злегка пручалася, пирскаючи сміхом.
Коли він ступив за двері, Марія взяла лампу і високо підняла її, стоячи на порозі. Дені гукнув господині, що знає дорогу, і ще раз побажав доброї ночі. Двері зачинилися, почувся гуркіт засува. Опинившись у темряві, Дені не міг розгледіти алеї. Кілька важких крапель дощу впали йому на чуба; він одкинув голову, щоб освіжилося й лице. Від легкого білого вина він не сп'янів, але від недавніх страждань не лишилося й сліду. Дені з приємністю наслухав, як по листю порощить дощ; скоро він припустить рясний, що й не встигнеш сховатися… На алеї почулися чиїсь кроки.
— Хто йде? — гукнув Дені.
— Це я, Роза.
— Ти вже шпигуєш за мною?
Вони зійшлися так близько, що чули дихання одне одного. Ні, вона й гадки не мала наглядати за Дені, але її лякають хитрі заміри Кавельге. Навіть якби вони не мали нічого лихого на думці, вона, Роза, не бажає заборгувати таким людям ані сантима.
Дені холодно відрізав:
— Нам нема чого бундючитися.
Краще поговорити серйозно: якби дати Кавельге заставну на маєток, можна було б зробити необхідний ремонт. Кавельге вклав би всі свої кошти в маєток і підняв би занепале господарство: завів би добрих корів, зайнявся б городництвом.
— Він каже, що без нього ми доведемо господарство до цілковитого занепаду, а з ним матимемо такі прибутки, що й самі здивуємося. Каже, що з тих прибутків ми легко виплачуватимемо проценти, а решти вистачить, щоб жити в достатку і зберегти своє суспільне становище. Він хоче, щоб ми зберегли своє становище в світському товаристві. Ти й уявити собі не можеш, з якою пошаною ставиться Кавельге до нашої родини.
— А якої думки Ірен про ці прекрасні плани?
Дені був уражений ущипливим тоном сестри. Його охопив гнів, та воднораз приємно було відчувати, що Роза стурбована.
Він запитав, яке відношення до всього цього має Ірен. Роза сказала, що вона не сумнівається, — ця дівка має свої розрахунки.
— А коли б і справді так? Я не повинен перед тобою звітувати. Це вже занадто: ти заважаєш мені шукати допомоги?
В Рози вже мало не вихопилась відповідь, почувши яку, брат, можливо, розчулений до сліз, кинувся б її обнімати: «Хто тобі допоможе, хто ж тебе зігріє краще за мене?» Але вона не сказала цього: ми соромимося висловлювати свої почуття, і це обертається для нас в небезпечніше, ніж будь-яка вада. Тепер їх розділяло всього лише незначне роздратування, суперечка, — все можна розвіяти потиском руки, ласкавим словом і вибаченням. Але Роза мовчала, і ця мовчанка здавалася братові ворожою; а насправді це була ніяковість, дитяча затятість: вона не хотіла робити першого кроку до примирення. І цих кількох хвилин було досить, щоб Дені знову віддалився від сестри.
Проте Роза в цю мить зрозуміла: треба зважити на душевні рани цього юного колючого створіння, може, саме тепер вирішується його доля, все його подальше життя. Те, що вона почувала останнім часом до Робера, зараз відчула й до брата: «Що ти зробив з братом твоїм?» Це одвічне запитання, яке пройшло крізь темряву віків — од часу першого вбивства на землі — зненацька, вночі захопило цю тендітну