Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

були ледве помітні заплилі салом очі та приплюснутий, схожий на курячого куприка ніс. Одне слово, лице й зад — на один лад. Він підіймав фалду фрака, неначе пелену спідниці, вдавав, ніби несе коробку з капелюшком, витягав з перуки уявні шпильки. Всі його шансонетки закінчувалися словами: «Як дев'ять місяців мине», — або натяками на потаємні рахунки аптекаря. Щоразу, коли виходив за куліси, публіка захоплено ревла, знову й знову викликала свого кумира, кожен вимагав своєї пісеньки. П'єр подумав, що між убогою непристойністю цих пісеньок та пожадливістю його Аттіса й Кібели може й нема різниці в самій природі цих почуттів. Тут він відчув на собі чийсь погляд і озирнувся. Де він бачив ці ясні, подібні до незабудок, очі?

— Ви мене не впізнаєте, пане Костадо? Це тому, що я поголив бороду, та воно й одягаються в Парижі краще, ніж…

Вкрай здивований, П'єр подумав: «Та це ж Ланден…» Цей вельможа, від якого пахне такими чудовими парфумами, — Ланден! Це припудрене клинцювате обличчя, затінене фетровим зсунутим на очі капелюхом, — Ланденове обличчя!.. П'єр силкувався знайти в цьому напахченому франтові подобу бородатого клерка, який віддавав йому доземний уклін, зустрічаючи по четвергах у замку Оскара Револю. Тим часом Ланден уже засипав його питаннями: пан Костадо в Парижі проїздом? Он як, він має намір тут оселитися? Надзвичайно цікаво! Може, він думає присвятити себе літературі? І тут він згадав, що існує ж «Аттіс і Кібела»…

— О, вам завдає прикрощів моя нескромність, — додав Ланден, помітивши невдоволений і впертий вираз на П'єровому обличчі.— Річ у тім, що своєю роботою я тепер пов'язаний із журналістами — контролюю деякі газети, які, мушу сказати, небагато приділяють уваги поезії. Зрештою ніколи не пізно відвести в них належне місце й поезії.

Зацікавившись, П'єр спитав, що це за газети. Він не знав жодної з тих, що їх назвав Ланден, окрім «Кривої сороки», яку інколи випадало йому переглянути в перукарні.

— Повірте мені, пане Костадо, на всяку газету потрібно дивитися як на трибуну, незважаючи на її напрям. Але зайдімо в бар — тут дуже гамірно й штовхається всяка покидь.

Вони зійшли східцями до бару. Тут серед повій, що вишикувалися перед вітриною з наїдками, П'єр помітив пишно вбрану квітучу негритянку.

— Якого вина зволите? «Мумм», «Кордон Руж»?

П'єрові незручно було признатися, що він і без того зайвого хильнув; він був розчулений Ланденовою увагою. Ланден жадібно смакував відповіді на свої питання і, здавалося, ловив їх на льоту. Як почувається П'єр у Парижі? Чи не важкі йому перші тижні? Як болісно стискається в Ландена серце на саму лише думку про тих самітних молодих провінціалів, що вранці виходять із вокзалу на Ке д'Орсе. Пан Костадо, певно, частенько згадує свого друга Дені? Що? Не згадує? Отакої! Хто б міг подумати? Хоча ці дітки Револю… Ніхто їх не знає краще за Ландена. Від самого народження всі вони зростали на його очах. Один господь знає, скільки б він розповів про цю сімейку. А якої думки про них пан Костадо? Що й питати? Має, звичайно, він власну думку про друзів дитинства… Між нами, це в них спадкове!

П'єр помітив, що Ланден уже не засипає його питаннями, і в нього якось мимохіть розв'язався язик. За ті два місяці утяжливого мовчання він надолужував своє. Та й сам Ланден своєю люб'язністю схиляв до відвертих розмов. А як уважно він слухав! Йому хотілося знати справжню причину, яка спонукала П'єра оселитися в Парижі. Хлопцеві не було чого соромитись, і він сказав причину: розрив Робера з Розою, ганебний вчинок його брата.

— Дуже шкода! — перебив його Ланден. — От би приїхати вам сюди на місяць раніше! Ви могли б зустрітися зі своїм старшим братом: Гастон і панна Лораті жили тут, — ви ж її, певно, знаєте? Тепер вони в Брюселі. Вона дістала там ангажемент, боюся, ненадовго…

П'єр заявив, що він відвернувся б од такого брата, якби їм довелося зустрітися. Підливаючи хлопцеві вина, Ланден захоплено похваляв таку непримиренність, але й зауважив, що незабаром П'єр од неї відмовиться. Життя в Парижі не надто сприяє збереженню власних принципів. Рано чи пізно П'єр переконається в тому, коли досі не переконався. Хлопець почервонів, і Ланден зловтішно стрепенувся.

— Що? Вже переконалися? Ну, коли на те пішло, розкажіть усе по щирості…

Він утупився хлопцеві в очі, а той, сп'янілий від шампанського, і не помітив, що перед ним — почвара. Ось вона, така солодка Ланденові мить «сповіді ніби перед матір'ю», як він казав, сповіді, від якої все залежало і, керуючись якою, поводився він із новонаверненим.

Уже не було потреби заохочувати П'єра до розмови. Але плів він якусь нісенітницю. Спершу Ланден подумав, що з нього глузує цей бовдур. Де ж пак! Він, мовляв, хоче зректися свого класу, відмовитися від багатства, не користатися привілеями — одне слово, вийти з цієї соціальної системи. Він навіть зробив уже перший крок — поступив був учнем у друкарню, та з перших днів почув відразу до того. Тут же таки самі собою зринули розумні доводи проти цього плану: навіщо самохіть ставити себе в тяжкі умови праці, проти яких хочеш боротися? Якщо поет прагне служити людству, він може, не каляючи рук брудною роботою, взятися до чогось пристойнішого. Але П'єр не хотів дурити себе якимись вигаданими доводами, бо знав справжні причини свого неуспіху: лінощі, слугування череву, любострасність, пиха.

Молодий Костадо все говорив і говорив, зупиняючись хіба лиш сьорбнути вина, тимчасом як Ланден, уп'явшись у нього чіпким поглядом, посміхався, прикриваючи рот широкою, мов лопата, долонею.

— Вам, пане Костадо, багато ще належить зробити на життєвому шляху. Але тепер, думаю, ви підете вперед велетенськими кроками. Сьогодні, вже здалеку, вам, певно, вдаються кумедними оті три дні, що ви працювали в друкарні. Уявляєте? Син Костадо з версткою в руках! Між нами — робітники не надто делікатні, га? Чого тільки ви там не надивилися! Вони, певно, хотіли силоміць затягти вас до дому розпусти? Ні? Та невже не тягли? Ну, то вам трапилися якісь диваки! А не піддавали вони вас детальному