Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Щодо Ландена, то з нього досить — ніякого служіння народові! Не варто віддавати йому серце. Досить його дурили.

— Не мине й трьох місяців, пане Костадо, як вас спіткає те саме, що й мене.

— Ви вдаєте з себе циніка, пане Ландене, — несподівано сказав П'єр. — Але переді мною не варто. Ви ось казали про своє серце… А я ж добре знаю його, оте ваше серце!

— Ви його знаєте? — Ланденове обличчя стало недовірливим, настороженим.

— Ви глузуєте з мене, пане Костадо.

— Я частенько говорив із Дені про вас, про вашу долю.

Ланден зблід.

— Про мою долю?

— Знаєте, як ми з Дені називали вас? Ви не прогніваєтесь? Ми називали вас «покора».

— «Покора»? Справді?

Ланден засміявся:

— Гм!.. Цікаво: один каже — «потвора», другий — «покора». А разом звучить кумедно: потвора-покора, потвора-покора.

— У ставленні до вас Револю-батько був негідником, — запалившись, говорив далі П'єр, — хоча ви були уважні до нього і так вірно служили йому. А по смерті його хіба ви не докладали всіх зусиль, щоб діти покійного якомога менше постраждали від тієї катастрофи? Ніколи не бачив, щоб із такою простотою і сердечністю платили добром за зло. Роза та Дені, запевняю вас, добре знають вашу послужливість. Коли вони вам про це не говорили й не писали, — а я наполягав на тому, щоб вони це зробили, — то лише через те, що з дитинства їх привчили до вашої жертовності. Скільки разів наша мама казала, що ви тягнете всю найтяжчу роботу в нотаревій конторі, а дістаєте нікчемну платню. Вона запевняла, коли б Револю так, мовляв, безглуздо не застрелився, ви його і цього разу витягли б із тієї халепи…

— Поговоримо про інше, пане Костадо, — перебив його Ланден. — Я виконував обов'язки клерка, та й тільки.

Проте П'єр, ласкаво дивлячись на нього блискучими очима, правив своєї:

— Ваша ніяковість зраджує вас, добродію Ландене. Коли я й мав деякий сумнів у тому, що ви надзвичайна, чудесна людина, то зараз у мене є на те докази. Якщо ви навіть вирішили надолужити втрачене, трохи зачерпнути втіхи, то й це нічого не міняє; ви прекрасні, бо життя ваше — суцільна жертва, покора.

Ланден не наважувався перечити. Звичайно, він сам говорив про своє добре серце. Проте йому зараз було ніяково за власний прикрашений портрет, що його в простосердності своїй зображував хлопчина, який сидить навпроти, розпашілий, з посоловілими від вина очима, з пурпуровими вухами й краплинами поту на лобі (він раз по раз витирав його брудною хусточкою). І Ланден уже облишив ту словесну гру; на його власний подив, у нього вихопилося:

— Ви не знаєте мого життя, пане Костадо! Ви не знаєте мене.

П'єр відчув щось дивне в цих словах, але не помітив туги, яка прозвучала в них.

— Звичайно, я не знаю всього вашого життя, але з мене досить і того, що я спостерігав протягом багатьох років.

— Та вам не відоме моє життя навіть за тих років, коли ви мене знали.

П'єр уже без найменшої відрази схопив Ландена за руку:

— Кожен наш вчинок має аж ніяк не один виток, добродію Ландене. Чи не так? І люди, які всі причини наших вчинків зводять до самої лише вигоди, — вбогі на розум. Наші дії мають силу-силенну витоків, — знаєте, як ті струмочки в наших краях… На болотистих лугах повсюдно б'ють джерела, вони зливаються в один потік, і чиста вода, що тече поміж коріння вільхи, відбиває небесну блакить. Я знаю вас, добродію Ландене, як порядну людину, що працювала в багатого господаря, котрий дбав лише про вдоволення власного любострастя. А більше мені нема чого дошукуватись.

— Так, але відтоді…— Ланден затнувся, а потім додав: — Я стільки вистраждав…

Тут він помітив, що молодий Костадо, відвернувшись, роздивляється пару, яка сіла за сусідній столик. Дівчина була дуже молода; дебютантка, подумав Ланден, або скоріше така собі продавщиця, якій ласкавець її вирішив улаштувати невеличкий бенкет. А чоловік був товстун з короткою шиєю, з підстриженою бобриком чуприною й заволосатілими вухами. Він проглянув картку вин, розпитував про щось кельнера і не помічав, що дівчина робила знаки хлопцеві, який сидів на м'якій канапці навпроти неї. Однак Ланден відчував ніби на дотик оті потаємні знаки єднання, що їх кидали одне одному двоє молодят, схожих на двох пташин, які, сидячи весною на гілках, перегукуються закличним, повабливим співом. Він знав, що йому нічого не залишається, як спостерігати їхні загравання і, залежно від настрою, або втішатися з того, або встати, вийти з бару і самітником поринути в дощ. Проте він знав, що без опору не відмовиться від надії вперше за життя звіритись, — і то не котромусь із своїх спільників, не якомусь зачерствілому старому глевтякові, а чистому й досі ще дитинному створінню, хтозна чому готовому вислухати, хай і не збагнувши, його сповідь — принаймні несподівано освітити його темне життя, дати йому інше пояснення, ніж той страшний вирок, що нав'язувався сам собою.

Звісна річ! Адже цей юний Костадо — створіння незвичайне, — він міг би сказати Ланденові, що залишається від деяких людей, коли відкинути їхню манію, їхню звичку, їхню пристрасть. І раптом Ланденові згадався плющ, повитий по стовбурах дерев у Леоньянському парку. Оскар Револю наказав був вирубати його, залишити тільки на кількох усохлих берестах, щоб заміняв їм листя. Нічого б не залишилось од тих берестів, якби позривати з них плющ. А що залишилося б од Луї Ландена, якби… Ні, такого питання П'єрові Костадо не обміркувати із Ланденом цього вечора. Хоча цей хлопчисько й сидить поруч нього, а проте думками витає далеко звідси. Товстун подався шукати туалет. Дівчина й П'єр усміхалися одне