Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Далі швидко розпорядився:

— Полонених відведуть до полковника, а ви розсідайтеся навколо вогнища, повідаю вам загади Кричевського! Подобайло знає нашу скруту, повернувся від нього посильний, і збирається Дніпром прийти нам на поміч, — почав розповідати сотенний.

Старшини вдоволено загули та дістали люльки, щоби «обкурити» гарну звістку.

— Так, це добра новина, — продовжував Петро, невдоволено крутнувши головою. — Та частина вістових потрапила в лабети литваків, тепер і вони про все дізнаються!

Козаки, кожний на свій лад, вилаялись, проклинаючи ворогів з їхнім князем.

— Нам конче потрібно завтра дізнатися, що затіє тепер той литвак Радзивілл! — почав озвучувати вимоги полковника Гусак.

Розходилися мовчазними до своїх десяток, кожний уже подумки готувався до завтрашнього важкого дня.

Ранок розпочався оглушливими вибухами ядер і рушничною стріляниною. Не встигши навіть щось «кинути до пуза», козаки метушилися, поспішаючи до валів та завалів, захищатися від наступу німецьких найманців. Гусак дав наказ відбити наступ німецької піхоти, а далі — воно буде видно! Андрій з хлопцями заспішили на гамір перестрілки і, облаштувавшись за «благеньким» валом, видивлялися поміж деревами нападників. Крикнув до своїх та сусідніх сотенців:

— Хлопці, а щоб менше живність розлякувати, полоскочемо німчуру стрілами!

За деревами про щось ґелґотали німецькі ротмістри, звісно, що підстьобували піхотинців бігти на приступ козацької залоги. Та коли навколо Андрія перестали відповідати їм на постріли, і з чужого боку почали стихати постріли зі штуцерів. Лучники, зручно примостившись за деревами, чекали підходу чужинців. Вони не примусили довго чекати, почулися гортанні вигуки, і їхні ватаги почали наближатися до захисного валу. З боків стріляли обидві ворогуючі сторони, а звідси було тихо, і німці, підбадьорившись, почали навально, майже не ховаючись, рухатися на козаків. Передні ряди наблизились на прицільний постріл, викрикуючи в бік козаків: «Капут, кгозаг!», і пересміювалися поміж собою.

В один голос Крупеня і Підлужний вигукнули: «Пали!» Одночасно стріли з рідким кульовим летом досягли майже всіх німців у передньому ряді, й вони важкими тулубами гепались об землю. Якийсь німецький зверхник, не збагнувши, чому так густо попадало вояків, заволав, аби ті піднімалися і бігли вперед. Пострілів було небагато. Та козаки знову випустили стріли, і зверхник, одночасно діставши дві стріли під горло, затих навіки.

Досвідченіші найманці здогадалися, звідки прилетіла «тиха» смерть, і не озираючись накивали п’ятами, не даючи козакам навтішатися стріляниною з лука. Знайшлися козаки, що кинулися за ними навздогін, та голоси десятників пригасили їхній запал, а дехто насвистався вволю вслід німцям, що ганебно втікали. Підлужний гукнув своїм зібрати зброю у загиблих:

— Хапайте зброю і хутчіш до нас, свистуни поросячі!

Задоволені вдачею, козаки поверталися, несучи по одному-двоє штуцерів, а дехто встиг і мечами запастись.

Гусак загорланив щосили:

— Гусаківці! Збираймося побіля мого куреня! — і задоволені сотенці йшли за своїм сотником, похваляючись один перед одним зброєю, яку захопили в бійці.

До Андрія підійшов Саник Лавріненко та, показуючи штуцера, мовив:

— А я вже палив з такого, тепер це буде мій… Згодиться!

Десятки розбрелися навсебіч, намагаючись захопити «язика», та під самий вечір, зібравшись, з’ясували: у якоїсь десятки в руках був лише один бранець. Вхопили духопеликів усі десятники, а до Андрія сердито звернувся Петро Гусак:

— Краще б ти одного вдень приганяв, а не по двоє, коли немає потреби.

Андрій з Крупенею сиділи, понуро опустивши голови, але язик не повернувся заперечити в чомусь сотенному Петру Гусаку.

Два дні нишпорення околяса навкруг ворожих таборів ніяких звісток про дії князя Радзивілла не принесли. А наступного дня висунуті з боку Дніпра залоги доповіли, що через болото до них добивається військо литовців. Полковник Кричевський скликав свою старшину, вимагаючи уточнення просування ворога до них з тилу. Сотня Петра, враз піднявшись у повному зборі, заспішила вже второваним шляхом у бік Дніпра.

Не дійшовши острівця, де відбулася бійка з литовцями, вивідувачі зіткнулися посеред болота з передовим ворожим загоном. Зав’язалася незначна бійка, та незабаром на болоті розгорівся шалений бій з численним військом ворога.

Десятка Андрія, поєднавшись із десяткою Крупені, зі своїм поводирем Маркіяном Буткевичем відійшла в бік протоптаного шляху, але й тут їм зустрілися вороги, які ватагами з довгими палицями йшли через болото. Козаки, скориставшись тим, що першими помітили литовців, перебили половину з них в одну мить. Та ті не розгубилися, і навколо козаків у болотисту багнюку почали виляскувати кулі. Андрій стояв за кореневищем і випускав стріли одна за одною, не видаючи себе пострілами, та коли стріли скінчилися, він вирішив скористатися штуцером і витратив до нього всі набої. Литовці, немов дідьки, лізли, замурзані болотною багнюкою, а позаду них лунали владні покрики їхніх старшин. Після ще одного вдалого пострілу він відкинув штуцер і дістав свій козацький пістоль. Хльоп, хльоп — ворожі кулі попадали побіля його ніг у болотисту багнюку, і йому в обличчя летіли шматки баговиння. «Добре стріляють, вже треба перебиратися», — подумав Андрій і переліз багнюкою під інший корч.

Подекуди чулися зойки поранених побратимів та прощальні слова тих, хто був при смерті. Андрій, ніби опам’ятавшись, заволав на всю горлянку:

— Хлопці! Відходимо тихцем, та «кабаки» свої не виставляйте!

Неподалік нього Саник Лавріненко гукнув:

— Андрію! Набої закінчуються…