Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Ровно має бути з нами, аж поки прийде Вітіко! — крикнув Адам.

— У нас добрі стосунки з Ровно, — запевнив Пауль Йоахим.

— Ровно, Ровно! — закричали численні голоси.

— Я піду з тобою до німецьких лицарів! — крикнув Ламберт.

— Я теж піду! — озвався Авґустин.

— Я теж іду з тобою до короля Конрада! — крикнув Урбан.

— Я теж! — пролунав голос Захарії.

— І я! — надумався Маз Альбрехт.

— Це ми вирішимо, — мовив Вітіко, — а тепер слід запитати Ровна, чи він хоче перейняти провід, якщо не дуже багато людей проти.

— Та ніхто не проти! — запевнив Тобіас.

— Тож ідіть до нього, Мазе Альбрехте і Захаріє, скажіть, що ми просимо його зайти ненадовго до нас, — звелів Вітіко.

Обидва пішли й невдовзі повернулися з Ровно, і Вітіко звернувся до нього:

— Ровне, ти чув у залі, що я маю їхати з князем. Вельмишановний владико, я б хотів, поки мене не буде, довірити тобі захист і провід тих, хто на горі Високій обрав мене за свого ватажка, і я б хотів попросити тебе перейняти цей захист і провід. Мої люди згодні.

— Так, ми згодні, — підтвердили численні голоси.

— Мої любі земляки! — озвався Ровно. — Ми сусіди, ви знаєте мене і моїх близьких та підлеглих, а мої близькі та підлеглі знають вас. Ми завжди одні одним тільки добра бажали. Я охоче зроблю те, про що просить Вітіко. Якщо ви, поки він повернеться, хочете бути з моїми людьми, ми будемо триматися разом і допомагати одні одним, коли вороги підійдуть до міста.

— Авжеж, поки повернеться! — схвалив коваль.

— Поки повернеться! — повторив Філій.

— Поки повернеться! — залунали численні голоси.

— Чудово, — радів Захарія, — тепер ми, Озел та інші стоятимемо разом!

— Тепер усе гаразд, — підсумував Вітіко. — Ламберте, Авґустине, Урбане, ви їдете зі мною, споряджайтеся, і за годину після півночі приходьте до мене. А ви, люди, будьте міцні та дужі, коли з’являться вороги, якщо вам доведеться оборонятись на якійсь ділянці, змикайте лави.

— Як склепане залізо, — запевнив коваль, — тож вони відокремлять нас не більше, ніж на горі Високій від діда, що сидів у паланкіні!

— Атож, нехай тільки спробують! — почувся голос наче від землі. Вітіко глянув і побачив скрипаля Тома Йоганнеса, що сидів на отесаному камені.

— Тож ти знову у веселому настрої й при здоров’ї? — запитав він.

— Еге ж, — відповів скрипаль, — я вже майже одужав, але веселощі мені вже минулися. Поглянь, як я змінився, немов вітер вивернув кущ шипшини.

— Та й вивернутий кущ знову розцвітає, — втішив його Вітіко.

— Бо це дурень, що в будь-якому вигляді цвіте, — мовив скрипаль. — Мої руки — наче кутник у столяра Давида, я вже не зможу грати на скрипці, а якби я, щоб помститись, взяв спис, то був би змушений стати боком, щоб метнути його.

— Вони й без твого списа отримають відплату, — запевнив Вітіко, — а ти повинен щось придумати, щоб, коли настануть радісні дні, твоя скрипка, як і завжди, знову заспівала на зелених луках.

— Щоб навіть ворони та сойки утекли, — заперечив Том Йоганнес.

— Пильнуйте його, щоб із ним нічого не сталося, — порадив Вітіко.

— Ми подбаємо, — запевнив коваль, — і з нашої здобичі, яку принесуть вороги, дамо йому щось. Він навіть думки не мав піти додому.

— Бо хочу зачекати, що станеться далі, й не хочу бути десь далеко, коли князь даватиме своїм людям нагороду, — відповів Том Йоганнес.

— Тобі, Томе, теж дадуть нагороду, — запевнив Вітіко, — а пораненим буде особлива дяка.

— Тобто якщо вони самі нічого не здобудуть, — зітхнув скрипаль.

Вітіко ще розмовляв зі скрипалем Томом Йоганнесом, як прийшов Себастьян, швець із Плани.

Земляки сміялися, гукали й вітали його. Він мав на плечах плетений кошик, наче жінки, які несуть щось на ринок.

— Ти вже тут? — здивувався Вітіко. — І що ж ти приніс нам?

— Там усі в доброму здоров’ї, — озвався Себастьян. — Мартін і Люсія вітають вас, померло тільки дві жінки, причому одна не з нашої парафії, я подолав шлях туди і назад за десять днів, а в Бреттермельхіора рана на нозі. Я приніс чоботи, онучі та інші потрібні речі, приніс для себе шкурки куниць і тхорів.