Вітіко - Адальберт Штіфтер

Коли князь проказав ці слова, до зали зайшла княгиня з жінками свого почту. Підійшла до верхнього краю столу і стала на місце, з якого відступив Дипольд. Жінки зупинились позаду неї.

— Я довіряю вам, — знову озвався князь, — Ґертруду, велику княгиню Богемії і Моравії, доньку побожного Леопольда, маркграфа Австрійського, мою ясновельможну і вельми кохану дружину. Бачите, який я впевнений, що місто лишиться у ваших руках.

— Ясновельможний князю, — відповів на те Оттон, єпископ Празький, — ми будемо дотримуватися твоїх настанов. Нехай Господь береже тебе й поверне переможцем, як Ісуса Навина в Обіцяний край, а княгиню ми захищатимемо не гірше, ніж твої воїни — державний скарб.

— Іди з Богом, високий пане, — мовив Любомир, — і нехай ми якнайшвидше побачимо твою корогву з міських мурів, щоб наші очі і очі княгині помітили цей знак.

— На цій горі, — озвався й Болеміл, — стоїть, наче в серці країни, князівський престол. На цій горі стоїть церква Святого Віта, церква над церквами нашої країни, на цій горі і в цій церкві лежать наші святощі, тіла наших святих, Вацлава і Адальберта, на цій горі спочивають багато високих князів, на цій горі стоїть княжий замок і перший жупний двір, на цій горі в церкві Святого Віта зберігають письмена і знаки, що є пам’ятками нашої країни і свідчать про її долю, на цій горі є тепер ще й живий клейнод — велика княгиня, бо ж вона велика княгиня. Ми збережемо святощі й клейнод. А ти, пане, перемагай, як і казав, своїм ім’ям і швидко клади край війні.

— Ми будемо вірні, як і завжди, — запевнив Дівіш, — іди, високий пане, впевнено своїм шляхом!

— Ми будемо вірні країні, князю і княгині! — вигукнув Юрик.

— Вірні та войовничі! — крикнув Пржедбор могутнім голосом, як колись у Вишеграді, коли він гукав: «Владислава обрано!».

— Вірні та войовничі! — гукнули майже всі присутні.

Тепер заговорив кмет правого передмістя:

— Високий пане! Нехай твою княгиню охороняють своїм тілом твої воїни з передмістя, вони всі радше поляжуть на цих мурах, ніж дозволять зіжмакати бодай одну стрічку її вбрання!

— Дякую вам, — розчулився князь, — усі будуть мужні, як і завжди, а мої воїни з передмість будуть разом з усіма боронити княгиню.

А княгиня лише проказала:

— Їдь спокійно, дружино мій, ми всі будемо боронити місто.

— Тож нехай так і буде, — підсумував князь. — Може, ще хтось хоче висловитись?

— Дозволь, високий пане, одне слово, — мовив Оттон, єпископ Празький, — але не слово земне, а завдяки моїй церковній посаді слово благословення, щоб небесний пан знову дав справдитись усьому, якщо це все належить до його божественного піклування.

Князь нахилив голову.

Єпископ поблагословив його рукою й вимовив слова благословення.

Усі вклонилися, ушанувавши святий обряд.

Князь і княгиня відійшли від столу, князь сказав ще кілька прощальних слів найближчим, махнув усім рукою на прощання, а потім князь і княгиня зі своїм почтом вийшли з зали.

Тепер загучали ріжки, повідомляючи про кінець зборів. Усі повиходили з зали.

Вітіко пішов до лісових людей і скликав тих, хто був підпорядкований йому. Коли вони вишикувались, він став перед ними й заговорив:

— Любі земляки! Ясновельможний князь Владислав виїде з Праги й повернеться з підмогою, щоб напасти і розбити ворогів, які прагнуть оточити місто і здобути його. Князь наказав мені їхати разом з ним. Тому я мушу на якийсь час покинути вас. Перенесіть оту готовність до послуху, яку ви досі засвідчували мені, на Ровна, він наш сусід у рідному краї, був нашим сусідом у битві на горі Високій і за теперішнього упорядкування він знову наш сусід. Наказую вам передусім слухатися його, подобається вам це чи ні. Дехто з вас може піти зі мною, якщо хоче: Ламберт, Урбан, Авґустин та ще кілька, хто тямить їздити верхи. Князь дасть нам коней.

— Хлопця Урбана ти повинен як ока берегти! — вигукнув Петер Лауренц, коваль із Плани, — це син моєї сестри, я поручився за нього і напучую його. Якщо він краще навчиться їздити верхи, це буде добре, і добре, що він буде коло князя. Ми й так бойові побратими князя, і князь уже бачив хлопця. Валіть ворогів і бережіть своє життя! Ясновельможний князь поїде до короля Конрада в Німеччину. Ми вже знаємо про це, про це сказано ще сьогодні до обіду. Нехай Урбан іде до німецького короля, щоб і король його побачив. А з Ровно ми зживемося. А коли прийдуть ті, що на горі Високій бути проти нас, ми міста їм не віддамо, на гору не пустимо, щоб утвердилось право, і поздираємо з них усе золото й самоцвіти, що їх вони начіпляють на себе! Скажіть, люди, як вам Ровно?

— Коли Вітіко піде, Ровно повинен бути з нами, — відповів стельмах