Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Навіщо тобі ті шкурки? — запитав Вітіко.

— Тутешні шевці зшивають шкурки і виготовляють дивовижні речі, — відповів Себастьян. — Гарненькі чобітки, шапки, чохли, бахрому до поясів, тож і я хочу цього навчитися, щоб потім у Плані виготовляти такі коштовні речі.

— Ти обрав трохи непідходящий час для навчання, — відповів Вітіко. — Занеси свої шкурки в безпечне місце і ставай до своїх людей.

— Я робитиму все, що треба, — запевнив Себастьян і сів поряд зі скрипалем Томом Йоганнесом на ще один отесаний камінь.

Вітіко звернувся вже до всіх:

— Я мушу попрощатися з вами. Нехай вас, люди, береже Господь, ми недовго будемо в розлуці.

— Бережи тебе, Боже! — побажали численні голоси.

— Дивись тільки, щоб вони не знівечили тебе так, як мене, — докинув скрипаль Том Йоганнес.

— Буду боронитись, — відповів Вітіко.

— Я теж боронився, — зітхнув скрипаль.

— І пильнуй Урбана! — нагадав коваль.

Вітіко подав Ровну руку, потім ще багатьом чоловікам, попрощався з усіма і пішов.

Прийшов до себе додому й зібрав усе, що хотів узяти з собою.

За годину після півночі до Вітіко прийшли Ламберт, Авґустин та Урбан. Вітіко послав слугу Якоба, щоб той привів чотирьох коней із княжої стайні, Якоб привів тварин, чоловіки озброїлись і сіли верхи, Вітіко на свого коня, а Якоб і решта троє на князевих коней. Раймунд мав лишатися в Празі. Вже від'їхавши від священицького дому, помітили, що коло єпископського двору стоять коні й люди Божебора готуються сідати верхи на них.

Вітіко зі своїми людьми поїхав до княжого престолу, а коли всі там зібралися і з’явився князь зі своїм почтом, усі попрощалися з єпископом, священиками і високими військовими проводирями, які прийшли туди, і рушили в похід. На чолі загону їхав підрозділ блакитних вершників, потім князь, ліворуч від нього єпископ Здик, далі їхали почти князя та єпископа, за ними Велислав, Одолен, Вітіко й капелани. Велислав мав тридцять чоловік, Одолен — сімох, Вітіко — чотирьох. Позаду їхав ще один підрозділ блакитних вершників.

Вершники спускалися до брами. Доїхавши до неї, побачили там Божебора з його людьми, і князь звернувся до нього:

— Божеборе, ти повинен дозволити мені, щоб я зі своїми людьми перший проїхав крізь браму.

Вітіко зі своїми людьми став убік, браму відчинили, і княжа кавалькада виїхала з міста.

Вершники поїхали чагарниками до вкритої лісом гори, неподалік від якої стояло село Бржевнов. Озираючись, ще бачили, як позаду від них їде Божебор зі своїми людьми. А як виїхали на гору, дійшли до перехрестя Жерновніце та поїхали далі, то вже не бачили Божебора. Кавалькада тепер ненастанно рухалась на захід країни.

Дипольд, новий міський голова, того дня одразу дай багато розпоряджень. Він наказав наступного дня, тільки-но зійде сонце, всім бути на своїх місцях.

Другого дня, коли зійшло сонце, Дипольд із людьми свого почту поїхав на міські мури. Він був у тому бойовому обладунку, в якому бився на горі Високій. Його тіло вкривав чорний одяг, голову — чорний шолом. Червоний самоцвіт на шоломі притримував коротку білу пір'їну. На тулубі в нього видніла чорна матова кольчуга. Пояс і чорні оксамитові піхви меча були прикрашені червоними самоцвітами. По праву руку від Дипольда їхала княгиня Ґертруда. Вона була в темно-коричневому вбранні, саме таку барву полюбляв її чоловік. Позаду неї їхало кілька дам у білих шатах із поясом. Серед дам була й Дімут на своєму гнідому конику. Вона була в чорному вборі, а поверх нього — в бойовому обладунку, що полискував, наче срібло, на голові мала чорний шолом із пряжкою і чорною воронячою пір’їною. На поясі висів меч. Дімут була б точнісінько така, як Дипольд, якби не лискучий обладунок і чорна пір’їна. Виїхавши на мури, вони побачили перед бруствером жупана Юрика з його людьми і катапультами, потім Хотимира з людьми з Дечина й зі спорядженням, далі Дівіша, жатецького жупана, з великими запасами стріл, колод, каміння і займистого матеріалу, ще трохи далі — старого Любомира з багатьма знаряддями для метання грубих дротиків та інших важких предметів, згодом — Болеміла з рештою його воїнів. Він сидів серед них на стільці, поряд із ним стояла найбільша катапульта, яку мали захисники. А ще далі були Вецель і старий Вшебор, Преда і Ктибор, абати, єпископ, Гервазіус, Мілота та інші. А також Немой із Нетоліце зі своїми людьми з краю південного лісу і катапультами, далі стояли люди з Домажліце, а за ними — інші лісові люди: Вацлав із Вімперка, Вигон із Прахатіце, Ровно з Ровни і своїми людьми та людьми, які перейшли до нього від Вітіко. Вони мали коло себе катапульту, що могла метати велике каміння. Далі стояли Діт із Ветржні і Герман із Затеса, що, мабуть, ще й не одужав до ладу від своєї рани, Вернгард із Затоня та інші. Ще далі — Бен, син Бена, проводиря, що лишив своє життя на горі Високій, потім Бартоломеус, Здеслав, Каста та інші воїни. Провідавши й побачивши всіх, порозмовлявши з багатьма, Дипольд і княгиня повернулися до замку.

За два дні після цього дня вранці відбулася велична церковна відправа в