Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Атож, великого лиха не повинно статися, вони не повинні прийти! — загукали численні голоси.

Кмет знову сів. Тепер зі свого місця вдруге насилу підвівся старий Вшебор і мовив:

— Я старий чоловік і вже мало що годен зробити, не можу я й сказати, які інші засоби, крім чужинців, допоможуть нам, і чому вони прийдуть неминуче, як сказав Болеміл, тож я погоджуюсь, але нарікаю.

Старий намагався сісти, аж тут знову підвівся Божебор:

— Я теж нарікаю, але не погоджуюсь. Якщо те, про що ви говорите, річ неминуча, вона все-таки погана, а я не хочу сприяти появі поганого.

— Не починай розбрату! — застеріг Звест.

— Ти породжуєш сварку! — дорікнув Одолен.

— Ніякої незгоди, ніякої незгоди! — загукали численні голоси, і частина чоловіків скочила на ноги.

Князь махнув рукою. Коли гармидер мало-помалу вщух, запитав, хто ще хоче виступити.

Не хотів ніхто.

За мить князь підвівся і вирік:

— Тут кожен має свободу говорити, як думає його серце. Ніхто не повинен казати, буцім я не слухаю своїх радників, але слід казати, що я не корюся насильству своїх радників. Той, кого ми закликаємо в нашій теперішній боротьбі — не чужинець. Це брат, що йде до любої сестри, шваґер і товариш, що йде до шваґра й товариша. Таж так заведено в людей, що людина людині, сусід сусідові і товариш товаришеві допомагають. Якщо горить чийсь дім, йому допомагають ті, хто живе поряд із ним. Настануть часи, коли народи вже не будуть окремі, як окремі тепер, а будуть як людина і людина, сусід і сусід, товариш і товариш. Той, чиєї допомоги я потребую сьогодні, потребуватиме моєї допомоги завтра. Було б краще, якби ми самі могли загасити наш дім, що горить, але, поки ми приготуємось гасити, він згорить. Мені дійшли до серця слова, які казав Болеміл, що брав участь у попередніх війнах, а тепер знову воює в цій теперішній, які казав Любомир, що це треба витерпіти, і які казав мій кмет, розповідаючи про те, що діялось, коли мій батько був змушений боротися за князівський престол. Я закликаю: нехай Бог боронить, щоб такі страхіття знову ставалися при мені. Конрад прийде в наш край. Я поєднаю своїх людей із його людьми, і я, князь, буду провадити битву. Потім Конрад забереться геть, а ми подумаємо, як створити перешкоду, щоб такі чвари стали неможливі. А ти, Божеборе, дій, як думаєш, та й кожен, хто хоче цього. Сиди в своїй садибі чи де хочеш, поки все минеться, а потім приходь до мене, якщо матимеш бажання, і я подам тобі руку. А що стосується наших думок, я на третю годину пополудні знову запрошую вас до цієї зали, щоб ми діяли далі. А тепер хай каже слово кожен, хто надумався говорити.

Князь замовк, але вже ніхто не озивався.

— Тож прийміть усі мою подяку, — мовив він далі, — що ви тут зібрались усі, а тепер розійдімося.

Люди розійшлися. Князь підвівся зі свого місця, розмовляв ще з багатьма, а потім вийшов із зали. За ним пішли воїни його почту.

Коли настала третя година пополудні, люди знову зібралися в залі княжого замку. Прийшли всі, хто був уранці на зборах, не прийшов тільки Божебор.

Князь підійшов до свого стільця й сів. Настала дивна тиша, потім князь підвівся й заговорив:

— Любі та вірні! Я дякую вам, що ви, як я бачу, прийшли всі до одного. Я казав сьогодні, що вороги за кілька днів будуть під цією горою, але це не повинно перешкодити нашим діям. Тож нумо діяти якнайшвидше. Перше ніж завтра засіріє, я виїду з міста. Поки мене не буде, я даю наступні розпорядження: Тобі, Оттоне, єпископе Празький, я довіряю місто для понадземної оборони. Благай Господа, щоб він допоміг праву, навіть якщо це станеться, як сказав Болеміл, із гіркотою і внаслідок необхідності. Тобі, брате Дипольде, я довіряю місто для земної оборони. Ти радше покладеш своє життя, ніж утратиш честь і славу на землі і блаженство на небесах. Тобі Здику, єпископе Оломоуцький, я довіряю наш загін для понадземної оборони, супроводь нас, і проси про його успіх. Про земну оборону нашого загону подбаю я сам, і так добре, як зможу. Я візьму з собою невелику частку свого блакитного загону. Ти, Велиславе, підеш зі мною в Німеччину, а потім у битву, ти, Одолене, так само. Вітіко, ти підеш зі мною, будь у новій битві не менш обачний, ніж у минулій. А щоб нам не бракувало писарів, зі мною підуть ще мої двірські капелани Віліко і Бертольд. Збирайтеся завтра ще до світанку перед княжим престолом у місті. А ви, решта, слухайте мене: Оттоне, ти, людино церкви, Болеміле, ти, прибитий тяжким горем, Любомире, ти, про чий біль я пам’ятатиму, Дівіше, ти, вірний жупане, Хотимире, Предо, Вшеборе, ви, абати, Даниїле, Ґервазіусе, Немою і ти, Ктиборе, Бартоломеусе, Пшедборе і ти, Касто, що навряд чи одужав від своєї рани, і ти, Вецелю, бо ти, дарма що проти мого наміру, все-таки прийшов сюди, і Діте, Озеле, Ровно, кмети моїх передмість і геть усі! Мій провід над вами цієї миті припиняється і тепер наказує мій брат. Коли на міських мурах я знову торкнуся великої малинової корогви, командування перейде мені. Обороняйте місто, а