Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Обіцяю.

— Я не кажу, що це добре. Хоча для мене це добре. Бог свідок, я ще ніколи не почувала себе такою поганню.

— Чим я можу зарадити тобі?

— Ходімо, — сказала Брет. — Ходімо знайдемо його.

Ми йшли в темряві під деревами посиланою рінню алеєю парку, потім алея скінчилась, і ми через браму вийшли на вулицю, що вела до центру.

Педро Ромеро був у кафе. Він сидів за столиком з іншими матадорами й спортивними оглядачами. Вони курили сигари. Коли ми ввійшли, вони подивилися на нас. Ромеро всміхнувся й кивнув. Ми сіли за столик посеред кафе.

— Запроси його перейти до нас і випити.

— Зажди. Він сам підійде.

— Я не можу дивитися на нього.

— А на нього приємно дивитися, — сказав я.

— Я завжди робила все, що мені хотілося.

— Знаю.

— Ой, яка ж я погань!

— Ну-ну, — сказав я.

— Господи! — сказала Брет. — Чого тільки жінці не доводиться терпіти!

— Хіба?

— Ох, погань я, погань.

Я подивився в їхній бік. Педро Ромеро всміхнувся, сказав щось своїм сусідам і підвівся. Він підійшов до нашого столика. Я підвівся, й ми потисли один одному руки.

— Вип'єте з нами?

— Дозвольте мені почастувати вас, — сказав він. І сів, лише очима спитавши дозволу в Брет. Тримався він чудово. Але з сигарою не розлучався. Вона пасувала до його обличчя.

— Вам подобається курити сигари? — спитав я.

— Дуже. Я їх завжди курю.

Сигара додавала йому впевненості. З нею він здавався дорослішим. Я звернув увагу на шкіру його обличчя — чисту, гладеньку й дуже смагляву. На вилиці був трикутний шрам. Я бачив, що він весь час дивиться на Брет. Він відчував, що між ними щось відбувається. Певно, він відчув це, коли Брет потисла йому руку. Але поводився він дуже обережно. Гадаю, він був певен, але не хотів ризикувати.

— Ви завтра виступаєте? — спитав я.

— Так, — відповів, він. — Альгабено був сьогодні поранений у Мадріді. Ви чули?

— Ні,— сказав я. — Тяжко?

Він похитав головою.

— Та ні. Сюди, — він показав на свою долоню.

Брет узяла його руку й розправила пальці.

— О! Ви вмієте ворожити? — сказав він по-англійському.

— Трошки. Хочете?

— Хочу. Я люблю, коли мені ворожать. — Він поклав руку на стіл. — Скажіть мені, що я житиму вічно і стану мільйонером.

Він усе ще поводився дуже чемно, але тепер уже впевненіше.

— Подивіться, — сказав він. — Чи є в мене там бики?

Він засміявся. Рука в нього була гарна, з тонким зап'ястком.

— Тут тисячі биків, — сказала Брет. Вона вже опанувала себе й аж сяяла вродою.

— Чудово, — засміявся Ромеро. — По тисячі дуро за кожного, — сказав він по-іспанському. — Скажіть іще що-небудь.

— Гарна рука, — сказала Брет. — Гадаю, він проживе дуже довго.

— Говоріть до мене, а не до свого приятеля.

— Я кажу, що ви житимете довго.

— Знаю, — сказав Ромеро. — Я ніколи не помру.

Я постукав пучками пальців по столу. Ромеро помітив це й похитав головою:

— Ет, це даремно. Бики — мої найліпші друзі.

Я переклав.

— Ви вбиваєте своїх друзів? — спитала Брет.

— Завжди, — сказав він по-англійському й засміявся. — Щоб вони не вбили мене. — Він подивився на неї через стіл.

— Ви добре розмовляєте по-англійському.

— Так, — сказав він. — Іноді. Але це таємниця. Матадорові не личить розмовляти по-англійському.

— Чому? — спитала Брет.

— Не личить. Публіці не сподобається. У нас не заведено.

— Чому не сподобається?

— Не сподобається, і край. Тореро не повинен бути таким.

— А яким же?

Він засміявся, насунув капелюха на очі, наставив уперед сигару й змінив вираз обличчя.

— Як оті за столом, — сказав він. Я глянув туди. Він точно скопіював вираз обличчя Насьйоналя. Він усміхнувся й знову став самим собою. — Ні, я мушу забути англійську мову.

— Тільки не тепер, — сказала Брет.

— Не треба?

— Не треба.

— Гаразд.

Він знову засміявся.

— Я хочу мати такого капелюха, — сказала Брет.

— Матимете. Я для вас дістану.

— Дивіться ж, ви пообіцяли.

— Дістану. Сьогодні ж.

Я підвівся. Ромеро підвівся теж.

— Сидіть, — сказав я. — Я піду пошукаю наших приятелів і приведу їх сюди.

Він подивився на мене, ніби востаннє запитуючи, чи все ясно. Все було ясно. Ясніше вже й не треба.

— Сідайте, — сказала йому Брет. — Навчіть мене розмовляти по-іспанському.

Він сів і глянув на неї через стіл. Я вийшов, відчуваючи на собі недобрі погляди тих, що сиділи за столиком матадорів. Це було неприємно. За двадцять хвилин, коли я повернувся й зазирнув до кафе, Брет і Педро Ромеро там не було. На столику ще стояли склянки з-під кави й наші три порожні чарки. Підійшов офіціант із серветкою, зібрав посуд і витер стіл.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Біля входу до бару «Мілано» я знайшов Білла, Майкла й Едну. Едною звали знайому Білла.

— Нас вигнали, — повідомила Една.

— За допомогою поліції,— сказав Майкл. — Там, у шинку, є люди, яким я не до вподоби.

— Якби не я, вони б уже чотири рази затівали бійку, — сказала Една. — Допоможіть мені.

Обличчя в Білла було червоне.

— Вертаймося туди, Едно, — сказав він. — Бери Майкла й гайда назад танцювати.

— Не треба, — сказала Една. — Знову ж буде скандал.

— Прокляті біарріцькі свині! — вигукнув Білл.

— Ходім, — сказав Майкл. — Зрештою, це ж шинок. Вони не мають права займати цілий шинок.

— Сердега Майкл, — сказав Білл. — Наїхали оті кляті англійські свині, скривдили Майкла, зіпсували нам фієсту.

— У-у, гади, — сказав Майкл. — Ненавиджу англійців!

— Чого вони кривдять Майкла, га? — сказав Білл. — Він же такий гарний хлопець. Чого вони кривдять Майкла, га? Я їм не дозволю! Нехай він сто разів банкрут, хіба не однаково! — Голос у нього затремтів.

— Хіба не однаково! — сказав Майкл. — Мені однаково. Джейкові однаково. А тобі однаково?

— Так, — відповіла Една. — А ти таки банкрут?

— Авжеж, банкрут. Але тобі однаково, правда, Білле?

Білл обняв Майкла за плечі.

— Шкода, що я сам не банкрут. Я б показав цій наволочі.

— Це ж англійці! — сказав Майкл. — Чхати на те, що кажуть англійці!

— Ох, падлючі свині,— сказав Білл. — Я їх зараз звідти вимету.

— Білле! — Една глянула на мене. — Будь ласка, не йди туди, Білле. Вони ж такі дурні.

— Правда, — сказав Майкл. — Вони дурні. Ось у чому притичина.

— Я їм не дозволю казати такого про Майкла, — сказав Білл.

— Ти знаєш когось із них? — спитав я Майкла.

— Ні. Вперше в житті бачу. Вони кажуть, що знають мене.

— Я їм не дозволю, — сказав Білл.

— Ходімо звідси. Ходімо до кафе Суїсо, — сказав я.

— Це все друзі Едни з Біарріца, — сказав Білл.

— Та вони просто дурні,— сказала Една.

— Один із них — Чарлі