Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

«Я шукаю слів, якими можна виправдати несподіваність того, що сталося між нами. Я повинен був звільнити вас від себе». Весь лист зводився до думки, висловленої в цих фразах, які спершу видалися Розі не зовсім ясними. Але вона багато думала про них і нарешті впевнилася, що така туманна манера письма властива Роберовій вдачі. Її риси, яких вона майже не помічала в любовному чаду і ладна була бачити вигаданий образ нареченого, що його носила в душі, все-таки мимохіть запам'яталися; ці реальні риси відбились у її серці. Вони належали чужій, страшній людині, безликому незнайомцеві, чиї руки вона відштовхувала того вечора під липами; од цієї людини Робер хотів її звільнити, але ж це був сам Робер — і вона любила його.

В перші дні розлуки, коли мати раз у раз говорила Жюльєнові про нічні походеньки братів Костадо, Роза виходила з кімнати, щоб далі не слухати. Дівчина вже знала, що воно за людина, про яку її мати говорила стільки лихого. Але ж цим незнайомцем був Робер, якого вона кохала. Не відкинеш нічого, що є в душі коханого. Треба приймати його такого, який він є, думала вона, якого нам послав бог; вона вірила в таємниче єднання, вважаючи його міцнішим за кревні зв'язки.

«Якщо вам вистачить сили та мужності,— писав Робер, — не відштовхуйте мене, мені буде любо знати, що між моїм і вашим життям є якийсь зв'язок, проте я не хочу робити вас служницею моєї жалюгідної істоти».

Виходить, він усе-таки не байдужий до неї! Отже, читаючи й перечитуючи листа, вона щодень усе більше переконувала себе в цьому; хоча вона не була побожна і завжди ставилася досить байдуже до тієї формальної релігії, яку лиш одну й знала її мати, а проте стала тепер молитися. Вона взяла собі за звичай: думати про Робера перед лицем незримого свідка наших помислів.

Вона могла безконечно довго вистоювати на колінах, уткнувши в ковдру обличчя. Людина, що покинула її, привела її до побожності, а скоріше до якоїсь сердечної близькості із всевишнім, і вона, Роза Револю, покинута Робером Костадо, вдавалась до всевишнього по допомогу. Проте її втіху, молитовний екстаз затьмарювала тривога за Дені. Не слід було цього вечора залишати його самого. Надто він вразливий. П'єр Костадо казав, що в Дені — вроджена схильність до страждання. «Це гріх проти бога, що я під приводом молитви покинула в горі брата», — подумала Роза й підвелася на ноги. Страждаючи від докорів сумління, вона збігла східцями й метнулася в сад.

«В тяжкий для мене вечір вона покинула мене самого, — казав сам собі Дені.— Чи є хто самотніший за мене?» Він думав про Розу з невимовним обуренням. Покинула! Це непростимо. Цього не можна виправдати. Ніколи ще вона не була така байдужа до нього. І Дені повторював Корнелеві вірші — лише два рядки, що за них ладен був віддати всього Расіна, якого обожнював П'єр Костадо:

Він скандував, спиняючись на цезурі, і для нього все тепер зливалося в одну нестерпну гіркоту — і його принизливий провал на іспитах, і збайдужіння сестри, і певність, що він приречений на важку працю й животіння. П'яніючи від власних знегод, Дені попрямував до воріт, що вели на господарчий двір. Раптом блимнув і зник вогник сигарети. Почувся сміх Ірен Кавельге, і на мить вигулькнуло з темряви її обличчя, осяяне зеленавим світлом, ніби відблиском венеціанського ліхтарика. Потім од воріт від'їхав па велосипеді син різника.

— От і впіймав я тебе, Ірен, — сказав Дені.

— Ой, як же ви мене налякали! Ти ба! Впіймали. Нічого мене ловити! Овва! Вже й поговорити не вільно! Це син різника, Параж. Він приїжджав за замовленням…

— Не думав я, що різник клопотатиметься для нас.

— Не для вас, а для нас.

Дені хихикнув. Дівчина відчула, що в неї паленіють щоки, і прожебоніла:

— Вибачте.

Дені сказав, що нема чого вибачати.

— Як то нема? Адже я завдала вам прикрості.

Дені заспокоїв її: не вона завдала йому прикрості, а він сам собі завдав: провалився на письмових іспитах. Зовсім несподівано…

— Ви? З вашими знаннями? — скрикнула Ірен. — Та це хтось підставив вам ногу. А може, це через вашу матінку… Бувають же лихі людці! — А коли Дені став заперечувати, вона вигукнула: — Та перестаньте! Ви знаєте більше за всіх разом узятих.

Дені стало соромно за таке дурнувате захоплення. Він підійшов до дівчини і сказав:

— Мені так сумно, втіш мене.

— Ні,— мовила вона тихо, — ні, це негарно.

— Он як! Негарно. А з різниковим сином…

Вона заперечила: ні з ним, ні з будь-ким іншим. За кого Дені її має? До того ж він — іще хлоп'я. Авжеж, для неї він — дитина… І вона провела пальцем по його щоці.

— Справжнісінький тобі персик! Ви ж іще навіть не голитеся.

Але Дені сказав, що голиться щонайменше двічі на тиждень.

На кущі жимолості несподівано впало світло — то Марія Кавельге відчинила кухонні двері. Вона з порога гукнула:

— Ірен, де ти?

— Я тут, мамо. Я стою з Дені.

— Іди додому. Замикати пора.

— Та не чіпай її! — озвався батько, що сидів на лаві біля дверей. — Я ще трохи подихаю свіжим повітрям, люльку випалю.

— Негоже вистоювати в парі десь по темних кутках…

— Та це ж її молочний брат.

Марія пробурчала:

— Молочний брат! Молочний брат!