Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

— Провалився! — крикнув Дені сестрі, яка проштовхувалася крізь натовп випускників, що юрмилися перед вивішеними списками.

— Не може бути!

Він потяг Розу до виходу, вона ледве встигала за ним.

— А що, Дені, як ми поїдемо додому візником? Мені хочеться покатати тебе в колясці.

— Ніяких колясок! — роздратовано кинув Дені.

Роза не наполягала. Вони попрямували до трамвайної зупинки на розі вулиці Кюрсоль. Невидиме за грозовими хмарами сонце гнітило задухою. Із сусідньої лікарні тхнуло карболкою. Весь квартал Сент-Елані був просякнутий цим запахом. Як добрий плавець, що зі всієї сили гребе руками, Роза силкувалась вирватись із обіймів власного горя, щоб наблизитися до брата.

«За два тижні вперше звернула увагу на мене», — думав Дені.

Їй хотілося знайти слово, щоб його розрадити, та раптом вона недоречно спитала, чи склав іспити П'єр Костадо.

— Так. Здається, — відповів брат.

Він сам із себе дивував, що так болісно сприймає свою поразку, що вона здається йому такою принизливою. Дені згадував, якої хорошої думки були про нього вчителі колежу, а згодом і ліцею. Та зрештою яке це має значення? Адже далі вчитися він не зможе. Леоньян буде продано; доведеться шукати якоїсь роботи.

— Ну, якщо була письмова з математики, то звісно…

Дені не озивався на Розині слова. Провалився він не на математиці, а на філософії, і то лише через те, що висловлював власні міркування.

На бульварі вони пересіли в другий трамвай. Роза вже забула про Дені,— вона подумки поверталася до тієї хвилини, коли поламалось її власне життя. «Вже й забула про моє горе…» — подумав Дені. Провалитися на іспитах — не велике лихо, але перша поразка в сімнадцять років сприймається досить болісно. Це перший сумнів у власній силі, це страх, що ти не такий спритний, як інші, а то, можливо, і менше вартий за них; це певність, що ти не будеш належати до тих, хто здатний керувати своїм життям.

Однак, якби Роза взяла його за руку, пильно, як бувало колись, подивилася ласкавим поглядом, що його Дені так любив, якби вона розділила з ним його горе, разом із ним поплакала, — цей вечір міг би стати скоріше солодким, ніж гіркотним. Невже Роза на все життя буде замкнутою в цій тюрмі власних страждань, яких завдав їй Робер — таке жалюгідне, таке нікчемне створіння!

Мати, здавалося, засмутилася провалом Дені більше, ніж він сподівався; це принесло їй ще одне розчарування на додачу до всіх тривог. До зими потрібно продати Леоньян, бо нема коштів на ремонт покрівлі. Якби Дені склав іспити на атестат зрілості, легше було б приткнути його на якусь службу. Якщо він провалиться і в жовтні, чи варто йому триматися й далі того навчання? Ніби притоки у великій річці, всі невдачі Люсьєни Револю, починаючи з розладнання Розиних заручин, губилися у великому горі — продажі Леоньяну. Живучи у власнім маєтку, вона не відчувала себе зруйнованою. Проте маленьке помешкання за дві тисячі франків, що його не так-то легко знайти в Бордо, було в її очах вершиною безмірних злиднів. До того ж почало її непокоїти й підупале здоров'я, тривожні симптоми, про що вона нікому не говорила. А коли вона помре, що буде з Жюльєном, стан якого настільки погіршав, що він уже й не виходить із кімнати… Мати надсаджувалася, доглядаючи його, і ніколи не чула слова подяки. Тепер він не був такий мовчазний, як на початку хвороби, навпаки, пускався в довгі монологи, спрямовані проти сестри: мовляв, це вона винна в його лихій долі. Проґавити таку партію! Після родинної катастрофи її руки просив не хтось там, а син Костадо, і вона, нікчемне дівчисько, не могла його втримати! От маєш. А все тому, що хотіла показати себе інтелігентною. Осточортіли йому оті примхи — і втік. Другої такої нагоди не діжде. Проґавила рідкісну, несподівану партію. «А нам платити за горщики побиті…»

Роза спитала матері, чи дати їй компоту.

— Не знаю, як Жюльєн сприйме твою невдачу, Дені,— ніби й не чуючи питання, сказала пані Револю, складаючи серветку. — Піду підготую його.

Дені також устав із-за столу. Він не міг проковтнути й шматка. Роза догнала його, і вони пішли в сад.

— Як усе це прикро! Адже тепер і канікули твої будуть зіпсовані.

Дені не відповів, чекаючи ласкавого погляду, якогось жесту, знаку, який свідчив би, що вона з ним і поділяє його незначне, буденне горе хлопчиська-шибеника. А Роза гадала, що Дені й досі сердиться, як це було, відколи вона розійшлася з нареченим.

— У жовтні напевне складеш.

— Хто знає. А зрештою один біс — складу чи не складу. Так чи інак мені залишається одне: на все життя стати перодряпом у якійсь нікчемній канцелярії.

Роза відчувала, що треба поговорити з братом сердечніше, втішити його задушевною розмовою. Проте їй хотілося піти в свою кімнату, щоб знову перечитати листа, що його отримала три дні тому. І вона несподівано сказала:

— Тобі, мабуть, хочеться побути самому.

— Ні, Розо, ні! Не кидай мене.

Але Дені сказав це зовсім тихо, а сестра вже була далеко й не почула його. Вона поспішала до себе в кімнату, де на неї чекала велика втіха — Роберів лист, якого їй хотілося перечитувати без кінця-краю. Лист не давав жодної надії на повернення нареченого, та вже гаразд хоча б те, що він зрікався жорстоких слів, які кинув їй того дня, коли відвернувся від неї.