Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до своєї свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув її за рукав.

Сара швидко оглянулась.

— Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? — кинулась вона до дiвчинки.

— Не можна було… Хазяйка коло хвiртки сидiла… Я, як стемнiло, перелiзла через паркан.

— Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! — вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо:

— Менi неодмiнно треба побачитися з твоєю матiр’ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумiєш?

Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.

— Oй, яка важлива! — говорила Сара. — Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, є молодий єврей… жених мiй… Розумiєш? Тiльки батько не хоче його нiзащо… вiн бiдний… То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа… вiн знає, де Абрум, вiн знайде його й передасть… Але, боронь боже, якщо батько дiзнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумiєш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула…

— Ой-ой, який секрет, розумiю! — мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання.

— Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi… нехай вона про це подумає i порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин… Я не знаю, скiльки миль туди… ми недовго їхали… та однаково, я нiчого не пошкодую… Розумiєш?

— Гiт, гiт! — кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос.

— Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? — незадоволено мовила Рухля. — А я тебе все жду вечеряти.

— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю.

— Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам!

Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається…

Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з’являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з’явилася до її тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати.

Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.

Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi.

— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м’якша… нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.

Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито:

— Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.

Жебрачка низько вклонилась i шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:

— Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!

— Моя рiдненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.

— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, — щоб я мала стiльки добра, коли брешу.

— То немає, виходить, вiрного посланця? — засмучено спитала Сара.

— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.

— Вей мiр! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!

— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

— Скiльки вiн хоче? — швидко спитала Сара.

— Ой багато! Ой гевулт, як багато!

— Скiльки ж?

— Цiлi двi сотнi злотих!

— У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? — i Сара