Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.

— Обiйдеться. Вона мiцна тепер… Дай їй холодної води! — звелiла вона Ривцi.

— Атож, води, — прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату.

Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води.

Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки.

Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам’янiли, нiчого не розумiючи… Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко…

Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…

— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мiдянки: отрута… Все загинуло!

— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.

Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств — це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет.

Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйської царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до єзуїтського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi їхнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ’я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ’я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу.

Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ’я, привозити до Радомишля, у в’язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унiї, закривати, священикiв зв’язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтської влади — комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав свої листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних українцiв з їхнiм верховним пастирем.

Пiсля сеймика й урочистої присяги, даної в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспокоєння бунтiв на Українi.

Не чекаючи наслiдкiв своїх розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озброєну допомогу до мiсцевої шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацiї, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю.

То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озброєнi шляхетськi команди розсипались по всiй Українi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ.

По всiй Українi почали чинитися небаченi страхiття.

Селян, котрi не хотiли прилучатися до унiї, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ’ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: їм давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом.

Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про життєвi вигоди.

Для збирання коштiв на спорудження будинку духовної мiсiї було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унiї.

Користуючись з цiєї постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих…

Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Українi.

Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд’їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з’являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити їх до православ’я й прислати благочестивих священикiв; приїжджали