Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще — i зовнi, i настроєм: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум’янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з’явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала своїй хитрiй полiтицi й своєму знахарству, i це тiшило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворницi, намагаючись всiляко примусити її бiльше їсти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для неї.
Ривка теж стала ласкавiша з своєю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому — на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них…
Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр’ю дiвчинки. Жiнка їй дуже дякувала за грошi й присягалася в своїй вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення своєї добродiйницi. Радiсть добросердої єврейки при зустрiчi з Сарою i запевнення її були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати їй через Естерку рiзнi доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втiхою та надiєю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надiї i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цiєї жахливої неволi та з’єднатися знову з друзями i з любим, єдиним Петром.
Якось у свiтлицю до неї прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр’я до неї, i хижий дзьоб та яструбинi очi старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.
— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — спiвала тiтка. — Не натiшуся тобою… Так полюбилася ти менi… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора!
Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула її голiвку до своїх широких, плескатих грудей.
— Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! — вела свою пiсню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн єдину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти їжак їжаком… Випий iще чарочку наливки — вона тобi на користь…
— Боюсь, мамо, — сором’язливо вiдповiла Сара. — Зовсiм уп’юся, в мене й так голова наморочиться…
— Пусте! Це квасок, — пiдлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…
У Сари мало не вихопилось «i слава богу!», але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували iскорки в очах.
— Недобрi вiстi чула я на базарi, — провадила Рухля, — ой мамеле, якi недобрi! Бодай їх нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з’явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!
— Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв.
— Усi, кажуть, як один! Їх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять… Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзраїлю, найгiрше! Запопаде хлоп — вiшає, запопаде шляхтич — вiшає… Ох, ох! На всiх розбiйникiв i шиї не вистачить!
— I сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацiкавлено спитала Сара.
— Хто його знає! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його знає! Такi часи настають, як за фараона в Єгиптi… Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.
Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. «Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетiли на неї гарячi думки. — Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем i душею я давно їхньої вiри, що молюся потай розп’ятому боговi й на його любов сподiваюсь… Не повiрять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всi знають… Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, — усмiхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди… Ех, якби вiн знав, то перший знав.» — Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись.
— Ох, тi пiдлi хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них i пани чинять гвалти.
— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопiв i примушують їх мiняти вiру… а вiра кожному дорога.
— Так, так! Вiра дорога… вiра батькiв священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд своєї вiри!
— Я думаю, що проклятий i лях, — додала Сара, — вiн силомiць навертає до своєї вiри.
