Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— I той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. — Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в’ївся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить?

Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись своїх iнтимних признань.

— Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб’є мене…

— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, — забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнуватої рiдини.

— Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, — почала Сара, — i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду… Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит.

— Ой-ой! — кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. — Виходить, вiн все-таки по-своєму любив свою дочку…

— Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки менi ще так-сяк жилося… Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних… i я жила, нудячись в самотинi… ну й сама не знаю, як покохала одного…

— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

— Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… — нiяковiла, червонiла й блiдла Сара.

— Нi, нi, скажи: це на твою користь…

— Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому.

— Це ще побачимо, ти тiльки скажи, — наполягала тiтка.

— Гаразд… Але, на бога, — нiкому… Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк… У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком їздили, є бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим — i зрозумiли одне одного…

— I це правда? — суворо спитала стара.

— Їх бiн аїд, — вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. — Ну, подумайте ж самi, моя мамо, — зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки своє потаємне, — хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж… та ще зразу, силою…

— А як твого коханого на iм’я? — несподiвано спитала її тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно:

— Абрум Мiнц.

— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. — Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю…

— Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, — нiж у серце, а тут раптом силують… Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають… «Виходь зараз замiж, я наказую!..» Ну, а менi тодi, та й тепер — краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк… Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно… Менi б тiльки рiк один, щоб забути… Я ось i тепер уже трохи заспокоїлась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару.

— Ой дитино моя люба, моя сирiточко, — щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. — Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А вiн менi зовсiм не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий!

— Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас молитимусь! — скрикнула Сара й кинулась в обiйми до своєї опiкунки.

Через два днi пiсля цiєї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А в Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи, i вирiшили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть їх iнших поселити, а з тими закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в справи Польської держави, вирiшено просто… повигонити їх з Польщi й Варшави, та й взагалi йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звичаї.

— Ой вей, а що ж буде з нами? — запитала тривожно Рухля. — Захотiли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за євреїв узятися?

— Нi, про це не турбуйся: євреїв пани не чiпатимуть. Ну, хiба може пан жити без єврея? Пхе! Пановi без єврея те саме, що рибi без води… Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто й не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, — провадив Гершко. — Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi…

Сара, блiда