Останні орли - Михайло Петрович Старицький

А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили його, чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб… Усе це зовсiм заспокоїло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла мовчки, наче опущена в воду.

А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв.

— От спасибi тобi, сестро, за твої турботи, й за лiкування Сари — теж спасибi! — заговорив вiн, весело потираючи руки. — Дiвку просто не можна впiзнати, красунею стала i Соломон був би радий узяти її собi за дружину… бодай я своїх пейсiв не побачив!

— Красунею Сара й ранiше була, — вiдповiла Рухля, — поки не замучили її… Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем… Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара… Я її добре взнала й полюбила всiм серцем.

У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi сльози…

— То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? — скрикнув Гершко. — Виходить, Єгова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу…

— Брате мiй! — перебила його Рухля. — Менi з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, — ось при нiй кажу, — варта того, щоб мої слова не були пущенi за вiтром.

— Добре, сестро! — усмiхнувся Гершко. — Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото…

Гершко й Рухля залишили Сару в свiтлицi, а самi вийшли до iншої кiмнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закiнчиться тiтчине клопотання. Вона була певна, що тiтка на її боцi, але сумнiвалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що його радiсний настрiй вселяв у неї страшну пiдозру.

Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена, що коли вони залишають свої рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв… Сару тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитiсть якогось п’яного шляхтича, — вiн знав цiну їхньої одваги, — а, певно, в цьому краї було цiлком спокiйно, i батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Днiпра…

Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, їй пiд час розмови спала шалена думка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев’язати ран своєму коханому, єдиному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя… Або ось зараз з’явиться її грiзний кат i скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, i не прилетить навiть закрити їй на прощання очi.

«Ох! — простогнала Сара. — А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди… Що робити? Що робити?» — заломила вона руки.

В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до неї батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…

— Саро, дитино моя! — звернувся до неї лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум’янцем. — Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним її словом моє серце млiло од радостi… Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам’янiє наше чоловiче серце… а в жiнок воно м’якше й чутливiше… дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змiнити своє слово невiдкладнi обставини… Отож старайся забути… все минуле… всi страхiття його… всi помилки… слухайся другої своєї матерi… i змiцнюйся у вiрi… Хто знає? — якось загадково усмiхнувся Гершко. — Може, i я, на старiсть, iще ошалiю… i добрий єврей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною… Ну, слухай же тiтку, а головне — набирайся сили… Менi ще в справах треба тут недалеко з’їздити, то щоб я тебе застав отаку, — розвiв вiн широко руками.

Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала її, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку.

На другий день пiсля вiд’їзду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз — взяла її з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину… I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля їхнього пiднiжжя, i високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками — все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари.

— Панночко, люба, ой, яка я рада!

— Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло… — встигла їй шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула їй головою.

По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше