Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

ти, Лоро? А! Стоїш і дивишся на всю цю комедію?! Питаю люто, але Лора лиш по-змовницьки підморгує мені, відхиляється від одвірка і повільно, як уві сні чи у сповільнених кінокадрах, виходить — смиренна, відсторонена і недосяжна. Так виходить із в’язниці реабілітований, так із суду виходить виправданий… Напевно, так виходитимуть із Страшного Суду праведники. Але, на жаль, не зараз, не на очах цього натовпу! Ця публіка так нічого і не второпала. А тому знову увінчує лавровими вінками чола твоїх недругів, забувши про тебе, чуєш, Лоро! Уже — забувши! Ти чуєш? Хоч ти так нечесно приєднала мене до них, поставила на одну дошку, але все одно прошу тебе: не йди! Не прощай їм! Бодай один єдиний раз у житті ці вершителі людських доль мають зрозуміти, що зло — карається, що за все треба платити, як плачу і плачу Я! Як платила і плакала ТИ! І сьогодні ще платиш — за всіма рахунками! Чуєш, не йди у своє чортове позасвіття! Не покидай мене одну! Ради Бога, Лоро… Я прощаю тобі усе, навіть ганьбу свою, і це… підступництво! Лиш не йди! Хай вони йдуть, твої інквізитори!

Але Лора йде! Йде геть! І тоді я не втримуюсь, зриваюся з місця і несамовито кричу:

— Браво! Лариса Орленко! Браво! Це твій день і твій тріумф, Лоро! І ці люди — твої читачі! Подивись! Вони не забули тебе! Спасибі вам, люди добрі, що прийшли на свято справжньої літератури — на презентацію вибраних творів Лариси Орленко! Спасибі! Ви не розчаруєтесь — це геніальна письменниця! І реалізований талант! Так, вона пішла зі світу молодою, навіть юною, але встигла зробити більше, набагато більше, ніж ті, які сто років товчуться на цьому світу, вдають із себе геніїв і подвижників, а насправді, тільки псують повітря і коптять небо!

Зрозумівши натяк, президія скрипить застережливо стільцями, невдоволено сопе. Але мені наплювати на їхню реакцію, тим більше, що ці слова можуть стосуватися і мене, бо я теж не зрозуміло з якої радості затрималася на цім світі довше, аніж на те заслуговую.

І… О диво! Несподівано Лора зупиняється! Уже за порогом, але зупиняється! І раптом бачу… так, чітко бачу, як у її небесних очах спалахує звичайне земне здивовання. Авжеж! Вона не приховує, що схвильована моїм першим… точніше, не першим… публічним словом про неї! Звичайно, Лоро, не першим! Пригадуєш той похмурий осінній день у твоєму рідному селі? Сніжно-білі гвоздики?.. Сільський цвинтар, а потім клуб, і… поминки, які тобі влаштували твої земляки? Божжжже, як давно це було, а нібито вчора! Тоді я поступилася перед тобою… першенством… А сьогодні — звела тебе на п'єдестал! І, сподіваюсь, повернула всі свої борги… спокутувала всі свої провини, віддала тобі все, що доброго мала… Залишивши собі тільки мізерну надію, що нікому ніколи у нашій страшній суєті не прийде в голову поцікавитись: чому один і той же роман «Криваві заграви» друкувався під різними прізвищами?

Та… Бог з ним! Я переживала й не таку ганьбу! І не раз! І тільки тому, що… вибирала не чесну перемогу і точно, що не чесну смерть, а… третє! А третє, як правило, завжди виявляється… ганьбою. Господи, про що я? Вибач, Лоро, я хотіла сказати зовсім про інше… про те, що ми з тобою, здається, довели до логічного кінця нашу комедію-трагедію. Як вміли і змогли… І ти геніально виконала свою місію і зіграла свою роль. Що ж, не буду затримувати… Можеш іти у своє позасвіття з легкою душею. І не ображайся на мене… І на Катю — теж. Вона зробила все, Лоро, аби ми з тобою, нарешті, з чистою совістю розійшлися в різні боки — по своїх світах. Звичайно, поки що.

І бачу, як темніє лицем Станіслав, певно боїться, щоб не нагородила казна-чого, а далі схоплюється і, не дослухавши до кінця мою промову, починає шалено аплодувати… Я сердито пропалюю його поглядом, мов, дай договорити! Але Станіслав плеще, як несамовитий, заохочуючи до цього ще й публіку.

І тільки тоді, коли зала враз вибухає оплесками, а Станіслав втомлено опускається на стілець, до мене доходить, що то так безпардонно чоловік рятував мене від провалу й ганьби… Уже вкотре… О, мій добрий, вірний і єдиний лицарю! Спасибі тобі, муже, за надійне плече! І тобі, Лоро… За те, що поряд була у часи найсамотнішої моєї самотності, за те, що не дала зійти з розуму, що виводила з блуду на дорогу до істини…

Здається, я плачу. Лора ж навпаки — усміхається, і чи то вітаючи мене, чи прощаючись зі мною, махає рукою і… тане, розтає у глухій темряві коридору…

FINITA…

Нарешті, фініта! Тріумфальний парад завершено! Зачароване коло от-от зімкнеться. Впаде завіса. Розійдеться спраглий видовищ народ.

Спантеличений, більше! перестрашений несподівано зворушливим фіналом презентації, а надто моїми сльозами, Полятицький тикає мені в руки диплом і щезає. За ним, очевидно, вперше відчувши себе чужими на чужому святі, непомітно линяють Лучезар і Пшик-Троянський, ретируються з гордо піднятими високочолими головами невизнаних пророків Янус Многоликий і душка Краснобай. А може, від страху, що мирні спостерігачі цього дивного аутодафе опам'ятаються і спалять їх на кострищі зі старих розхитаних стільців?

Ах, як хочеться закласти у рот два пальці і-і-і… свиснути їм услід, та так, щоб у вухах позакладало! Проте не піддаюся спокусі. Просто сиджу і плачу, звісивши втомлені ноги з Лориного п'єдесталу! Що ж, певно, й таким буває тріумф…

На сцену виходять люди, тягнуться до розсипаних на столі президії Лориних книжок…

А де ж Хаврона, подруга наша з тобою, Лоро? Де ж цей пильний спостерігач, пристрасний свідок і безпристрасний цензор наших взаємин, чорноротий перебріхувач наших стосунків? Чому не спішить цей tertius gaudens (третій, що тішиться сваркою двох) розділити нашу з тобою радість, наш такий довгожданий тріумф? Агов, Хівро! Де ти, справедлива наша? Невже здиміла? Ан нєт! Он вона — на сцені: розчервонілася, «треуголка» — набакир, у руках — «Криваві заграви». Щось кричить, вимагає тиші. Що ж вона, ця навіжена, кричить? А ось, що вона кричить, мстиво і водночас перелякано позиркуючи у мій бік:

— Пані і панове! Прийшов