Уран - Микола Якович Зарудний
— Слухайте, маестро,— звернулася Клава до перукаря,— вам не здається, що ви дуже багато говорите?
— Я багато говорю? — здивувався маестро.— Я ж мовчу, як тараня на нарах. А що, вже не можна, мадам, і слова сказати? Ви мене дивуєте. Якби ви почули мою зовицю Маню, то ви б мали задоволення. Вона може виступати в англійському парламенті... Колись ми їхали з Приморського до Одеси, то вона не дала нікому сказати жодного слова, ви собі уявляєте? Одеколон? Я даю вам «Шипр». Будьте здорові, ви, мадам, теж.
Платонові було трохи веселіше, поки ще Клава не вийшла на роботу, а сьогодні він ходив сам не свій. Віра Григорівна Тищенко, з першого погляду сувора й офіційна, виявилася напрочуд щиросердна людина. Сьогодні вона вранці подзвонила Платонові й сказала, що Степка почуває себе краще, знизилася температура, але її очі викликають серйозне занепокоєння у лікарів. Увечері знову збереться консиліум.
— Я сказала, що ви приїхали, Платоне Андрійовичу, і, зізнаюся вам, що спочатку пошкодувала...
— Чому, Віро Григорівно?
— Тому, що їй зробилося погано. Вона, певно, не чекала, що ви приїдете... Зараз це вже минулося... Я дещо зрозуміла... добре, що ви приїхали...
— Коли ви мені дозволите прийти?
— Терпіння, Платоне Андрійовичу. Я вам скажу сама... Степка дуже просила, щоб не повідомляли нічого батькові й сестрі...
Платон подзвонив у Косопілля, розповів Галині про нещастя зі Степкою й попросив попередити Васька, що він ще затримається на кілька днів у Приморському. Галина записала номер телефону Клави й пообіцяла подзвонити.
— Ми приїхали з Сашком у Сосонку й уже не застали ні Степки, ні тебе... Навіщо ви мучите одне одного, Платоне? З тією щастя не мав, і тут стежки свої докупи звести не можете,— докоряла Галина.— Забирай Степку й приїжджайте додому.
— Якби ж то можна було її забрати, Галю...
Минуло ще два довгих дні, перш ніж Віра Григорівна дозволила Платонові прийти провідати Степку. Він ішов за лікаркою довгим коридором, намагався заспокоїти себе, щоб нічим не виказати тривоги за долю Степки.
— Прошу сюди,— відчинила двері Віра Григорівна.
В ординаторській стояло біле ліжко на коліщатках, білі стільці й шафа з ліками. А де ж Степка? Платон наблизився до ліжка й заціпенів: поверх ковдри лежали тонкі Степчині руки й більше нічого він не бачив. Обличчя Степки було забинтоване: ні очей, ні губ, ні щік...
— Я вам даю десять хвилин,— сказала Віра Григорівна й вийшла.
— Степко...
— Це ти? — ледь помітно ворушилася марля на губах.— Я дуже рада, що ти... приїхав... Тільки трошки запізнився... Трошки запізнився...
— Степко, якби ж ти не поїхала тоді з Сосонки... Я подзвонив, але тебе вже не було...
— Можливо, що я зробила дурницю... але він знайшов би мене й потім... Я не могла, Платоне, залишитися, бо... у той вечір ти не сказав мені жодного слова, а після... я побачила над твоїм столом карточку... її і...
— Степко,— Платон взяв її руку, ніжно погладив довгі пальці. Він раніше не бачив, які в неї красиві руки.— Невже та карточка сильніша за... нас?
— Не знаю.
— Я приїхав, щоб сказати тобі все...
— Треба було трошки раніше, а зараз... Ти не впізнаєш мене...
— Степко, навіщо ти кажеш таке?
— Бо мені Віра Григорівна й лікарі з Інституту очних хвороб розказали все... Ти не бійся, я мужня...
— Все буде добре, Степко, ти одужаєш і ще будеш зніматися в кіно і...
— Платоне, я ще не чула, щоб знімали однооких актрис з понівеченим обличчям...
— Але я теж розмовляв з професором, і він сказав, що тобі зроблять пересадку рогівки ока. Ти будеш бачити! Ну, залишиться якийсь шрам на лиці, все буде гаразд, Степко.
— Ти говориш так, бо вже звик до цих клінік... і знаєш, що треба говорити тим, хто лежить у них... Відчини трохи вікно, мені душно... Спасибі... Надворі сніг?
— Сніг.
— Білий?
— Білий-білий...
— Мені здається, що я забула, які є кольори... Зараз, певно, прийде Віра Григорівна, ти йди, Платоне... Спасибі тобі... Тільки у Сосонці не розказуй...
— Я ще не збираюся їхати додому, Степко.
— Тобі треба.
— Невже ти хочеш, щоб я поїхав?
— Ні. Але тобі треба,— повторила Степка.
— Я без тебе не поїду.
— Без мене? — Степка легенько стиснула Платонову руку.— Тоді не їдь... почекай мене, Платоне... А... якщо я буду... страшна... сліпа... Ні, це неможливо, Платоне...
— Степко, дорога моя, ти найкраща для мене в усьому білому світі. Тепер ми будемо з тобою...
— Ми так довго йшли одне до одного,— промовила Степка,— так довго...
Увійшла Віра Григорівна.
— Платоне Андрійовичу, час, Степка повинна відпочити.
— Я завтра прийду, Степко,— Платон поцілував руку Степки й вийшов.
Приїхав Олексій із Сосонки, щоб розрахуватися на студії, прийшов до Клави й цілий вечір розповідав Платону про село, наче той виїхав звідти хтозна-коли. Сніп знову поїхав чогось в обком... Трактори ремонтують...
— Так ти вже наш, сосонський, Олексію?
— Видубецький. Через тиждень вийде перший номер «Факела». Це ми так назвали нашу газету.
— Мені дуже жаль,— вів далі Олексій,— що Степка не зможе більше зніматися в кіно... Ми втратили незвичайну актрису... Борис Авер'янович посивів за ці дні...
— Добре, що ми втратили тільки актрису, Альошко...
— Вчора
