Уран - Микола Якович Зарудний
— Я чекаю, що ти скажеш мені. Говори при Клаві. Питаю останній раз, а якщо...
— Мені обридли твої погрози, Дмитре... Я тобі вже сказала давно: твоєю дружиною я не буду ніколи.
— А до коханця свого їздиш?!
— Кутень, ще одне слово — і я тебе спроваджу звідси! — Клава відштовхнула його від Степки і стала поміж ними.
— Я... я не буду... я... Степко, пожалій хоч ти мене... я ж люблю тебе,— Кутень сів на стілець, важко опустив голову на руки й заплакав, потім щось говорив, але слів не можна було розібрати.
— Як тобі не соромно? Припини цю істерику! — суворо сказала Клава.
Кутень заплакав ще голосніше, зібгав довгими кістлявими пальцями скатерку, бився головою об стіл і, враз зірвавшись, перекинув стільця й кинувся до Степки.
— Шлюха! Я... я не прощу тобі, ніколи не прощу!
Клава відвела його руки й виштовхнула в коридор.
— Я зараз покличу міліцію!
Кутень зірвав з вішалки своє пальто, вибіг з коридора. Клава замкнула двері. Степка сиділа, забившись у куток канапи, й злякано дивилася на Клаву.
— Пішов? Скільки це триватиме?
І раптом Кутень загупав у двері:
— Впустіть мене! Степко! Дорога моя! Я не буду більше... Відчиніть! Чуєте! Я тобі не прощу, не прощу!
Після цієї зустрічі з Кутнем Степка вирішила негайно виїхати до Москви.
— Я повинна хоч трохи заспокоїтись, Клаво.
— Ти знаєш, як мені буде погано без тебе, Степко, але ти все одно поїдеш... І я не втримаю тебе. Їдь.— Клава обняла Степку, наче це вже було прощання.
— Я візьму квитка на завтра, а потім піду ще в університет, Клаво, подам заяву, щоб перевели на заочний, може, закінчу колись свою науку... А ввечері давай запросимо Бориса Авер'яновича, Славка, Ігоря, Нілу й Ніну, га?
— Степко, я все приготую. О котрій годині?
— О десятій буду... Подзвони, Клаво, на студію Лебедю й хлопцям.
— Я все зроблю, Степко. Ні, ти почекай, одягни светр, холодно ж. І підфарбуй трохи вії і взагалі ти останнім часом зовсім не стежиш за собою. Я хочу, щоб тобою милувалися люди. Це ж так приємно...
— Клаво, ти страшенна підлабузниця й фантазерка!
Степка вийшла на вулицю й мимоволі озирнулася: ні, його не було. Хоча б не пристав на вулиці. Вона зупинила таксі й поїхала на вокзал.
Шофер — молодий, боксерського складу хлопець, не зводив зі Степки очей, а потім загальмував, під'їхавши до бровки тротуару.
— В чім справа? — стурбовано спитала Степка.
— Дуже пробачаюсь,— сказав таксист, відчинив багажник біля вітрового скла й дістав звідти листівку — фотографію Степки.— Ще раз дуже пробачаюсь, але прошу дати автограф, я збираю артистів кіно. Я — член клубу «Екран».
— Де ви її взяли?
— Купив у кіоску. Будь ласка,— подав ручку.
Степка розписалася.
— Дуже пробачаюсь. Ви на вокзалі довго будете?
— Мені треба купити квиток до Москви.
— Я вас буду чекати, бо зараз така хуртовина й таксі важко спіймати.
— Дякую.
Степці довелося з півгодини стояти в черзі, але таксі чекало на неї.
— Дуже вам дякую, я так затрималася.
— Я міг би вас чекати сто років...
Водій навідріз відмовився од грошей, які давала йому Степка.
— Що ви! Та мене ж уся Чорноморка засміє, якщо дізнається, що Сьома Півник... дозвольте відрекомендуватись: це я — Сьома Півник,— взяв оці рупії із Степки Чугай. Дуже пробачаюсь, я візьму з вашої ручки обратно тільки дві копійки, як сувенір. Проб'ю дірочку й буду, дуже пробачаюсь, носити на шиї...
— Ну навіщо, Сьомо?
— Я маю до вас, Степко, дуже пробачаюсь, що не знаю, як вас по батькові, свою фантазію. Кожна людина має фантазію, то чому ж її не може мати Сьома Півник? Ви що, вчитеся в цьому вищому університеті? — спитав Сьома, прочитавши вивіску.
— Так, на вечірньому...
— Зараз у вас будуть лекції?
— Ні, у мене справи, а лекції увечері.
— Дуже пробачаюсь, а коли у вас закінчуються лекції?
— О пів на десяту, а що?
— Степко обратно дуже пробачаюсь, але я дозволю собі просити вас дати мені дозвіл приїхати за вами. Дуже пробачаюсь, ви нічого не думайте, це моя фантазія. Чого ж ви будете в таку негоду ходити, коли сьогодні чергує Сьома Півник? Дуже пробачаюсь.
— Ну, якщо ви будете в цьому районі, то... але мені не зручно,— делікатно відмовлялася Степка.
— Якщо я буду навіть у Балаклеї і мертвий, то рівно о пів на десяту тут буде стояти машина, дуже пробачаюсь, з моїм трупом...
Степка розсміялася й побігла широкими засипаними снігом сходами.
— Машина вільна? — підійшов до таксі чоловік з якимись пакунками.
— Дуже пробачаюсь,— відповів Сьома Півник,— але зараз я не можу їхати.
— Чому?
— Я переживаю.
...Остання лекція. Ще п'ятнадцять хвилин, і Степка вийде з цієї аудиторії і, може, ніколи більше не повернеться сюди. У деканаті їй сказали, що переведуть на заочний відділ.
— Мені дуже хотілося б,— сказав їй декан,— щоб ви, Степанидо Полікарпівно, закінчили саме наш університет. Отож прощатися не будемо. До зустрічі на сесіях і на екрані... Ви чарівна актриса, вірте мені.
— Дякую.
Дзвоник. Степка швидко одяглася, поспішала, бо, напевне, вже зібралися її друзі, чекають. Ще зі сходів побачила, що стоїть машина Сьоми Півника.
— Стій! — раптом вийшов з-за колони Дмитро Кутень,
— Чого тобі треба? Відійди!
— На все життя запам'ятаєш мене, на все...
Кутень схопив однією
