Уран - Микола Якович Зарудний
— Ох ,— не крикнула, а немов зітхнула Степка і впала закривавлена на холодні мармурові сходи.
Сьома вилетів з машини, кинувся до Кутня, збив його з ніг. Біля Степки вже юрмилися студенти, хтось несамовито кричав.
— У машину її! — крикнув Сьома, бо не міг сам проштовхнутися до Степки.
Хлопці підняли її й понесли в таксі. Сьома підбіг до Кутня, що звивався гадюкою на тротуарі, підняв його за комір.
— Гад! — і знову страшний удар в щелепу.
Підбігла міліція, вирвала Кутня з рук Сьоми. Кутень божевільними, якимись білими очима дивився на людей, одна рука його була суцільна кривава рана — Кутень уже не пальцями, а шматками м'яса ламав затиснуті леза...
Студенти внесли Степку в передпокій лікарні, і черговий, відкривши її обличчя, злякано відсахнувся й заволав:
— Операційну відчиніть! Хутчій! — Потім сам схопив Степку на руки й поніс кудись за широкі скляні двері.
У приймальні на стільчику сидів Сьома Півник і гірко плакав...
Нарешті поїзд через хуртовини й заметілі пробився до перону Приморського вокзалу. Платон вийшов на площу й запитав міліціонера, як добратися до студії. Може, там і зустріне Степку, якщо ж ні, то дізнається, де вона мешкає. По дорозі Платон зайшов у перукарню поголитися. І за цих п'ятнадцять хвилин наслухався безліч приморських новин.
— Позасипало всі колії, я три години йшов на роботу пішки.
— Він ішов пішки — трагедія! Он учора жінку зарізали біля університету — це драма.
— Що — на смерть?
— Ніхто не знає, чи виживе...
— Артистку зарізали,— уточнив інший.
— Артистку?
— Степку Чугай, що, ви не знаєте Степку Чугай?
— Кого? — Платон рвонув з себе серветку.— Степку Чугай? Не може бути! Хто?
— Ви що, не вірите? Про це все місто знає! Бритвами він їй все лице списав, падлюка. Вішати таких треба...
— Степка, Степка! — Платон вибіг з перукарні, витираючи рукавом залишки мильної піни. Куди ж іти, де вона? Якби хоч була жива... Треба поїхати на студію, там усе знають. Платон на ходу стрибнув у кабіну вантажної автомашини, що проїжджала вулицею.— Я вас прошу, відвезіть мене на кіностудію. Мені дуже треба, прошу вас!
— Що, хтось помер?
— Можливо, везіть!
— Зараз,— шофер круто розвернув машину.
Платон зустрів у коридорі студії прибиральницю.
— Скажіть мені, що зі Степкою Чугай? Хто знає, що з нею?
— Зайдіть до Лебедя,— показала на оббиті дерматином двері.
— А-а, це ви, Платоне Андрійовичу? — потис руку Гайворону Борис Авер'янович.— Як ви так швидко встигли приїхати? Степка просила, щоб не повідомляли в село.
— Що з нею, жива? — не відповів на запитання Платон.— Та кажіть же ви!
— Жива... Ні, це... це жахливо! Жахливо,— повторював приречено Лебідь.
— Розкажіть мені, що з нею! — Платон шарпнув Лебедя за лацкани піджака.
— Пробачте,— опам'ятався Борис Авер'янович.— Вчора ввечері вона вийшла з університету... Ми її чекали вдома... І на сходах до неї підійшов... Кутень, ви його знаєте... колишній чоловік Степки...
— Розказуйте далі!
— Підійшов і порізав бритвами, цими, що в пакетиках продаються... обличчя Степки, очі... її очі... щоки, шию... Ще міліметр — і розрізав би артерію...
— Вона що, сліпа?
— Не знаю... До неї нікого не пускають... З лікарем не вдалося мені ще зустрітися... Який жах!
— Давайте поїдемо в лікарню.
— Зараз я замовлю машину.
Лебідь вийшов і незабаром покликав Платона.
Вони приїхали до клініки. У передпокої сиділа, наче виліплена з воску, Клава. Побачила Платона, заплакала.
— Краще б мене, краще б мене,— шептала.
Борис Авер'янович розмовляв з черговою, та подивилась на Платона, похитала головою й кудись пішла.
— Якщо лікар уже звільнився, то нас пропустять,— повідомив Лебідь.
— Кутня затримали? — тільки тепер спитав Гайворон.
— Сидить.
— Лікар Тищенко вас чекає,— підійшла сестра, подаючи халати.
У маленькому кабінеті сиділа молода лікарка.
— О, скільки вас! Сідайте. Ким ви доводитесь хворій?
— Вона живе у мене на квартирі,— пояснила Клава, а це — режисер Лебідь і Платон...
— Гайворон? — пильно подивилася лікарка на Платона.— Хвора згадувала вас, правда, коли марила.
— Як вона? — несміло запитав Платон.
— Могло бути гірше... Зараз її життю ніщо не загрожує, але... ми ще не знаємо, що буде з очима, власне, з одним оком, бо друге, здається, не дуже пошкоджене. Сьогодні збереться консиліум... Можливо, що ми переведемо її до клініки очних хвороб, але це тоді, коли завершать свою роботу хірурги...
— А обличчя Степки... дуже...
— Ми зробимо все, щоб... ви її впізнали, коли вона вийде з лікарні,— зрозуміла лікарка запитання Клави.
— А коли можна її побачити? — запитав Платон.
— Можливо, за днів три-чотири я дозволю вам прийти. Зараз у хворої висока температура й критичний нервовий стан. Розумієте? До побачення.— Лікарка подивилася на годинник, а потім до Платона: — Я скажу, що ви приїхали.
Клава забрала Платона до себе.
— Ніяких готелів. Поки я живу в Приморському — тобі готелі не потрібні.
Розпрощавшись з Лебедем, Платон зайшов до перукарні, де забув свій чемоданчик.
— Що ж ви пішли й не дали мені вас доголити? — майстер посадовив Платона в крісло й почав намилювати щоки.— Та артистка ваша знайома? Я так і подумав: якщо людина, почувши про Степку Чугай, зривається з крісла й
