У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Цілком пристойні темні пари, які завжди, навіть уранці, носив маркіз де Камбремер, заспокійливо діяли на тих, кого засліплював і дратував нахабний блиск пляжних костюмів на незнайомцях, а проте було невтямки, з якого дива дружина голови суду з міною і з апломбом знавця, як особа найкраще оббута у вищому світі Алансона, заявляє, що в маркізі де Камбремер зразу відчуваєш, навіть не знавши, хто се, світовця, добре вихованого, здатного самою своєю присутністю змінити атмосферу Бальбека, словом, такої людини, біля якої легше дихається. їй, що задихалася в Бальбеку від натовпу туристів, він заступав слоїк із нюхальною сіллю. Мені, навпаки, він здався одним із тих, кого моя бабуся одразу віднесла б до «поганого десятка», а що снобізм був їй незрозумілий, то, мабуть, її ошелешило б, що йому вдалося зашлюбити панну Легранден, яка мусила б бути вимогливішою до високих прикмет свого обранця, дівчину, в якої брат — «такий статковитий». У кострубатій вроді маркіза де Камбремера можна було знайти одну приємну рису: щось «тутейше», щось давезне;

дивлячись на його неоковирну подобу, яку так і тягло підправити, спадали на думку назви нормандських містечок — назви, в етимології яких панотчик плутався, бо хлопи, кепсько вимовляючи чи неправильно розуміючи нормандське або латинське слово, зрештою закріпили в якомусь варваризмі, який уже завівся в кар-туляріях, як сказав би Брішо, і нісенітницю, і помилкову вимову. Зрештою життя в цих старезних маленьких містечках буває дуже затишне, і маркіз де Камбремер мусив би мати в собі щось гарне, бо стара маркіза не лише любила цього свого сина більше, ніж синову (зрештою, мати є мати), а й часто казала, що маркіз кращий за своїх братів, принаймні двоє з яких були не без високих прикмет. У війську, де маркіз прослужив недовго, товариші, вважаючи, що його прізвище, немилозвучне, дали йому, і то зовсім неза-служено, прізвисько «Канкан». Він був душею товариства; коли в нього хтось обідав, то, як подавали рибу (хай навіть несвіжу) або печеню, він неодмінно казав: «А це, мабуть, смакота!» Його дружина, ввійшовши в дім Камбремерів, сприйняла все, що їй здавалося «стилем» цього світу, підпрягалася під тон чоловікових друзів (а може, намагалася подобатися йому не лише як жінка, а й як коханка), кажучи про нього вільно, ніби натякала на те, що вона причетна до його парубоцького життя: «Канкан буде зараз! Канкан поїхав до Бальбека, але ввечері повернеться». Маркізу бісило, що сьогодні вона, уймаючи собі чести, мусить їхати до Вердюренів, — вона чинила так лише на прохання свекрухи й чоловіка, бо Вердюрени були вигідні піднаймачі. Але вона була гірше вихована, ніж її чоловік і свекруха, тож не приховувала мотиву, чому вона їде; цілі два тижні вона збиткувалася з приятельками з цього обіду: «Знаєте, ми обідатимемо у наших пожильців. За це варто злупити з них дорожче. Власне, мені цікаво подивитися, що вони зробили з нашою любою старою Распельєр (маркіза мовила про Ла-Распельєр так, ніби там народилася і ніби з цим маєтком у неї були пов’язані родинні спогади). Учора наш старий лісник казав мені, що там щось упізнати годі. Боюсь і подумати, що там коїться. Перш ніж знов туди поїхати, по-моєму, треба провести ретельну дезинфекцію». Прибула вона на місце, пундючлива і похмура, з міною великої дами, яка відчуває, що, нехай її замок і окупований воєнного часу ворогом, а проте вона тут у себе вдома і всіляко прагне показати переможцям, що ті загарбники. Мене вона побачила не зразу; я стояв у фрамузі з паном де Шарлюсом — той, дізнавшись від Мореля, що його батько був у моїх батьків «управителем», і повідомляючи мене про це, втокмачував мені, що мій розум і великодушність (він, як і Сванн, любив цей вираз) не дозволять мені сповіщати господарям дому деякі дрібниці, принизливі в їхніх очах для людини, бо длубатися в таких дрібницях — нице зайняття, і тішити воно може тільки безклепку низоту (словом, мені зроблено угрущання). «Сам той факт, що я ним цікавлюся і беру його під своє крило, важливіший за решту все і ставить хрест на минулому», — сказав насамкінець барон. Слухаючи його і обіцяючи не проязичитись, хоча я не про-язичився б, навіть без уваги на свій розум та великодушність, я дивився на маркізу де Камбремер. Я на превелику силу пригадував те сочисте й смаковите, що ввижалося мені на чаюванні на бальбецькій терасі, ось у цій теперішній нормандській галеті, твердій, як рінь, і казав собі, що «вірним» такої галети не вгризти. Підтроюджена вже тією добродушністю, яку її муж успадкував від матері і яка могла б спричинится до того, що він почувався б підлещеним, коли б йому почали рекомендувати «вірних», а проте бажаючи спевнити свої обов’язки світської дами, маркіза, тільки-но її рекомендовано Брішо, захотіла відрекомендувати йому свого чоловіка, бо бачила, як чинять у таких випадках її вихо-ваніші за неї подруги, але чи то злість, чи то пиха взяли гору над бажанням маркізи похизуватися вмінням шануватись у товаристві, і вона замість сказати: «Дозвольте рекомендувати вам мого мужа», промовила: «Рекомендую вас моєму мужу», показуючи цим, що вона високо тримає штандарт Камбремерів навіть на-всупір ним самим, бо, як вона і сподівалася, маркіз уклінно віддав чолом Брішо. Проте злий гумор маркізи де Камбремер нараз минув, як тільки вона помітила пана де Шарлюса, якого знала тільки в обличчя. їй так і не пощастило познайомитися з ним, навіть коли вона була на близькій стопі зі Сванном. Бо пан де Шарлюс завжди тягнув руку за жінками, скажімо, за своєю кузиною, дружиною дука Ґермантського, і не жалував його коханок, він тягнув руку за Одеттою, тоді ще не заміжньою за Сванном, але давньою Сванновою коханкою, і не схвалював нових його інтрижок, ось чому, як суворий оборонець цноти і вірний заступник родинного вогнища, він присягнувся Одетті, і свою присягу дотримав, що не дозволить себе рекомендувати маркізі де Камбремер. Маркіза, певна річ, не припускала, що з цією неприступною людиною вона познайомиться не десь, а в пані Вердюрен. Маркіз де Камбремер знав, яка це для його дружини радість, і, розчулений, дивився на неї так, ніби хотів сказати: «Ага, тепер ви тішитеся, що