У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

— а відтак повідомила про одну цікаву рису з життя мого прадіда, рису, мені невідому, хоча я і здогадувався (я не знав прадіда, але вдома про нього часто згадували), що він страшенний жмикрут (не те що вуйко Адольф, приятель рожевої дами і хлібодавець Морелевого батька, надто вже гойний): «Те, що ваші діди й бабусі мали такого шиковного управителя, свідчить, що в одній родині можуть бути люди всякої масти. Ваш прадід був такий скнара, що, вже здитинівши на схилку віку, а йому й раніше, сказати по щирості, бракувало клепки в голові, всі вади ваших предків спокутуєте ви, — відмовлявся тратити три су на омнібус. Доводилося з ним посилати проводиря, окремо платити за нього кондукторові, а старому скнарі сказати, що його приятель, пан де Персіньї, здобув для нього право безкоштовного проїзду в омнібусах. Зрештою я дуже рада за нашого Мореля, що його батько непогано влаштувався. Мені здавалося, ніби він викладав у ліцеї, але це дурниці, я, мабуть, не так зрозуміла. Але це нічого не важить, бо тут, скажу я вам, ми цінуємо особисті прикмети, той внесок, що робить кожен, я це називаю «втаємниченням». Аби тільки людина кохалася в мистецтві, аби тільки вона належала до «братства», а решта — байдуже».

Належність Мореля до «братства», оскільки я міг помітити, полягала в тім, що він любив і чоловіків, і жінок і вгонобляв одну стать з допомогою того, що запозичив у другої, — це ми побачимо далі. Але гідне уваги, що тільки-но я пообіцяв побалакати про нього з пані Вердюрен і дотримався своєї обіцянки, Мо-релів «пошанівок» як корова язиком злизала, ввічливі вирази пропали, він навіть якийсь час уникав мене, показуючи, що я для нього нуль, і, коли пані Вердюрен хотіла, щоб я звернувся до нього по щось, щоб попросив його що-небудь зіграти, він і далі гомонів з якимсь «вірним», а потім переходив до іншого, міняв місце, як тільки я рушав у його бік. Доводилось три-чотири рази повторити Морелеві, що я до нього звертаюся, — лише тоді він коротко й неохоче відповідав; коли ж ми з ним зоставалися вдвох, він робився невпізнанним. Де не бралася щирість і приязність, — при бажанні, він умів чарувати. Проте вже того першого вечора я переконався, що він ницак, що в разі чого він спадлючить і що вдячність для нього почуття невідоме. Зрештою щодо невдячности він винятку не становив. Але в мені жило щось від бабусі й мене радувало, що люди такі різні, чого ж від них сподіватися й ображатися на них, люди є люди, ось чому я дивився крізь пальці на Морелеве падлюцтво, захоплювався його веселістю, коли він її виявляв, мене потішило навіть те, що він, як мені здалося, почав щирувати зі мною, щойно вичерпався увесь його набір фальшивих уявлень про людську вдачу і до нього дійшло (дійшло не зразу, бо з ним траплялися химерні рецидиви його первісної й сліпої дикости), що моя поблажливість щодо нього некорислива, що моє потурання плине не зі сліпоти, а з того, що він називав добрістю, а головне, мене підкупала його майстерність; хай ця майстерність зводилася лише до дивовижної віртуозности (Морель не був правдивим музикою в високому значенні цього слова), проте давала мені змогу послухати знову чи почути вперше стільки гарної музики. Зрештою його менеджер, пан де Шарлюс (я не знав за бароном таких талантів, але дукиня Ґермантська, що пам’ятала його замолоду зовсім іншим, казала, що він для неї скомпонував сонату, розмалював вахляр тощо), скромний, коли йшлося про справжні його високі прикмети, про першорядні обдарування, зумів підпорядкувати Морелеву віртуозність його розмаїтому артистичному чуттю, а чуття ще більше насталило його віртуозність. Уявіть собі артиста російського балету, природженого танцюриста, але виробленого, навченого, всебічно розвиненого Дяґилевим.

Розповівши пані Вердюрен про Мореля те, що він просив мене передати їй, я забалакав був з паном де Шарлюсом про Сен-Лу, аж це до салону впав Коттар і ознаймив, як про пожежу, що прибули Камбремери. Пані Вердюрен не хотілося при нових гостях, себто при панові де Шарлюсу (якого Коттар не помітив) і при мені, знак подавати, що вона надає великої ваги приїзду Кам-бремерів, і вона навіть не ворухнулася, ніяк не відгукнулася на цю новину, лише, не припиняючи зграбненько обмахуватися віялом, промовила награним тоном артистки, що виконує ролю маркізи на сцені Комедії Французької: «Барон саме нам розповів...» Коттара як перуном ударило! Уже не з давньою моторністю, бо наука та високі гонори сповільнили його дикцію, а проте з тим самим запалом, що повертався до нього у Вердюренів, він скрикнув: «Барон? Та де ж він, барон? Де барон?» Мовлячи це, він розглядався зі здумілою недовірою. Пані Вердюрен з удаваною байдужістю господині дому, чий лакей розбив при гостях коштовну шклянку, з фальшивим патосом лауреатки консерваторії, що грає Дюма-сина, відповіла, віялом показуючи на Морелевого ласкавця: «Ось, знайомтеся: барон де Шарлюс — професор Коттар». Пані Вердюрен, зрештою, була не від того, щоб грати ролю світської дами. Пан де Шарлюс подав два пальці, і професор потиснув їх із доброзичливою усмішкою «світила науки».

Але він прикипів до підлоги, побачивши на порозі Камбремерів, а пан де Шарлюс, бажаючи сказати мені дві слові, потяг мене в куток і при цьому — з-німецька — мацнув мої м’язи. Маркіз де Камбремер нічим не скидався на стару маркізу. Він удався, як ніжно висловлювалася про нього маркіза, «цілковито в тата». Тих, хто про нього лише чув або судив із листів, які маркіз мережив хвацько, гладкописом, вражала його зовнішність. Звісно, до неї треба було звикнути. Але його носюра, закандзюблений над ротом, — одна-однісінька кривуля, якої б нікому не спало накреслити на його обличчі, — зраджував у всій красі його дурість, іще пишнішу від сусідства двох, нормандської червені, яблук. Можливо, в очах маркіза де Камбремера, прикритий повіками, і світив клапоть котантенського неба, такого тихого в погідні, соняшні дні, коли, гуляючи, ми любимо, пристаючи край шляху, рахувати сотні тополиних тіней, але ці важкі, каправі, ліниві повіки заступили б дорогу самому розуму. Отож глядач, спантеличений амбразурою цих блакитних шпарок, позирав на кривого носюру. Через зміщення органів чуття маркіз де Камбремер дивився носом. Ніс маркіза де Камбремера не був потворний, радше він був занадто гарний, занадто здоровий, занадто гордий зі своєї поважно-сти. Горбатий, лискучий, полив’яний, новісінький, він був би радісінький