Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

— Показав хвіст! — пролунав крик, і Стаб одразу дістав сірники й припалив люльку, бо настала, хочеш не хочеш, хвилина перепочинку. Коли час, який кашалот міг пробути під водою, минув, велетень виринув якраз перед Стабовим вельботом, набагато ближче до нього, ніж до інших. Тому Стаб вирішив, що честь уполювати цього кита припаде саме йому. Стало вже очевидно, що кит нарешті помітив погоню, тож дотримуватися тиші й далі не було сенсу. Веслярі покинули лопатки й гучно заплюскотіли веслами. А Стаб, ще пахкаючи люлькою, підструнчував свою команду до нападу.

Так, поведінка кита різко змінилася. Цілком свідомий небезпеки, він плив, піднявши над водою голову, що скісно вистромлялась із збитої ним кипучої піни [100].

— Ану швидше! Та не кваптеся, часу в нас досить, тільки гребіть швидше, гребіть як скажені, і все! — кричав Стаб, пускаючи клуби тютюнового диму. — Швидше! Загрібай плавно й сильно, Тештіго! Жени вперед, Тешу, синочку мій! Женіть усі вперед! Та не гарячіться, не гарячіться, спокійно, спокійно, тільки гребіть, як сто чортів і одна відьма, щоб аж мерці з могил підводились, отак, хлопці! Гребіть!

— Угу-гу! Ігі-гі! — загорлав у відповідь гейхедець, кидаючи в небо якийсь стародавній бойовий клич, і від потужного гребка несамовитого індіанця човен шарпнувся вперед, а з ним і всі веслярі.

На дикий крик Тештіго відгукнулися інші, не менш дикі.

— Кі-гі! Кі-гі! — ревнув Дагу, розхитуючись на своїй банці вперед і назад, мов тигр, що бігав туди й сюди по клітці.

— Ка-ла! Ку-лу! — провив і Квіквег, плямкаючи ротом, немов він угризався в добрячий кусень риби. Отак, веслами й криками, човни різали хвилі. Тим часом Стаб — його вельбот і досі був у авангарді — все підхльоскував свою команду, раз у раз пахкаючи димом з люльки. І всі гребли й гребли, зціпивши зуби, коли нарешті пролунав сподіваний крик:

— Тештіго, встань! Ану, дай йому!

Просвистів гарпун.

— Табань!

Веслярі гребнули назад, і в ту ж мить щось гаряче зі свистом побігло повз їхні зап’ястки. То була чарівна линва. За мить перед тим Стаб швидким рухом накинув ще два витки її на «бовдур», і тепер вона, розмотуючись, ковзала по ньому так швидко, що над нею здіймався синій конопляний димок і змішувався з тютюновим димом із Стабової люльки. Та перше ніж побігти круг «бовдура», вона пробігала крізь обидві Стабові жмені, обпікаючи їх, бо він ненароком упустив «серветочки» — квадратні клапті простьобаної парусини, що їх уживають часом у таку хвилину для захисту рук. Це було так, ніби ви тримаєте за лезо гострий двосічний меч ворога, а той весь час намагається видерти його з ваших рук.

— Мочи линву! Мочи! — гукнув Стаб до заднього весляра, і той, зірвавши з голови капелюх, зачерпнув води з-за борту й хлюпнув нею в кадіб [101]. Ще кілька витків накинуто на «бовдур», і линва нарешті зупинилась. Вельбот тепер летів по кипучій воді, наче акула, що мчить, скільки є сили в плавцях. Стаб і Тештіго помінялись місцями: перший побіг на ніс, другий на корму. На це був потрібен справжній хист — так хистко рухався човен.

Туга, мов струна на арфі, линва, натягнена понад усім човном від корми до носа, аж дзвеніла, і можна було подумати, що суденце має два кілі: один розтинає воду, а другий — повітря, — і летить крізь обидві ворожі стихії відразу. Перед носом його весь час пінився бурун; за кормою клекотіла кільватерна струмина, і від найменшого руху в човні, хоч би то був тільки рух мізинцем, він спазматично нахилявся бортом до води. Отак і летіли вони далі. Кожен у човні з усієї сили чіплявся за банку, щоб його не скинуло в піну, а довготелесий Тештіго за стерновим веслом присідав і згинався мало не вдвічі, щоб змістити нижче свій центр ваги. Здавалось, наче вони промчали через цілі океани, Атлантичні й Тихі, поки нарешті кит трохи сповільнив свій рух.

— Вибирай линву! Вибирай! — закричав Стаб до носового гребця, і, повернувшись обличчям до кита, всі веслярі почали підтягувати до нього човен, якого він волік за собою. Незабаром вони порівнялися з китовим боком, і Стаб, міцно впершись коліном у грубо видовбану заглибину в «калічній планці», списом почав завдавати китові удару за ударом. На його команду човен то віддалявся від грізних вихлюпів з-під кита, то його знов підтягували для нового удару.

По всьому тілу велетня вже збігали, мов потічки з гір, червоні струмки. Те змордоване тіло пливло вже не в воді, а в крові, що клекотіла й пінилась на багато сажнів позаду. Проміння надвечірнього сонця грало на цьому червоному озері посеред моря, і відблиски його падали на обличчя людей, що аж горіли, мов у червоношкірих. І раз по раз із китового дихала виривалися клуби білої пари, а з уст розпашілих китобоїв — натужне хекання. І після кожного удару Стаб за прив’язану до нього линву підтягував назад свій погнутий спис, вирівнював, швидко стукнувши ним кілька разів об планшир вельбота, а тоді знову й знову жбурляв його в кита.

Сила велетня вичерпувалась, його метання слабнули.

І ось Стаб закричав до носового гребця:

— Підтягуй! Підтягуй упритул!

Човен підплив до самого китового боку, і тоді Стаб, вихилившись далеко вперед, повільно вгородив довгий гострий спис глибоко в тіло велетня й почав обережно крутити ним у китовому нутрі, немов силкувався намацати якийсь золотий годинник, що його, може, проковтнув кит, а він боявся розтовкти той годинник, перше ніж підчепить його. Але насправді тим «золотим годинником», якого він шукав, був найглибший осередок життя в китові. І ось, видно, спис пронизав той осередок, бо велетень прокинувся з заціпеніння — прокинувся для жахливих передсмертних корчів, несамовито заборсався у власній крові, огорнувши себе непроглядною хмарою кипучої піни й бризок, так що вельбот, рятуючись, зразу рвонувся назад і насилу вибрався наосліп із того божевільного присмерку в ясне світло дня.

Та ось корчі послабшали, і кит знову виплив перед людські очі, перевалюючись з боку на бік. Із його дихала, що конвульсивно розширювалось і стискалось, виривалося різке, уривчасте передсмертне хрипіння. Нарешті кількома поштовхами бухнула вгору, в пройняте жахом повітря густа багряна кров, ніби пурпуровий осад червоного вина, і, плеснувши на нерухоме тіло кита, струмочками