Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Уже й стемніло, але три ліхтарі на грот-щоглі «Пеквода», підвішені один над одним, мріли в імлі, і вказували нам напрям. І врешті, підпливши ближче, ми побачили, що Ахав вивішує за бортом ще один з кількох додаткових ліхтарів. Якусь хвилину він порожніми очима дивився на кита, що гойдався на воді, потім віддав звичайні накази про те, щоб убезпечити його на ніч, тицьнув свого ліхтаря в руку одному з матросів, спустився до каюти й більше не показувався аж до ранку.
Хоча, керуючи погонею за цим китом, Ахав виявляв свою, так би мовити, звичайну енергійність, та тепер, коли велетень був уже вбитий, здавалося, наче старого гризе зсередини якесь невиразне невдоволення, чи нетерпіння, чи відчай: немовби вигляд того величезного трупа нагадав йому, що Мобі Дік ще живий і що хай навіть тисячу інших кашалотів прибуксирують до корабля, це ні на волосинку не наблизить його, Ахава, до здійснення великого маніакального задуму. Незабаром на палубі «Пеквода» розляглись такі звуки, що ви, почувши їх, подумали б, ніби всі матроси ладнаються кинути якір: по палубі волокли важкі лаццюги й спускали їх у якірні клюзи. Але насправді тими брязкучими ланцюгами мали закріплювати на місці велетенського трупа, а не самий корабель. Припнута за голову до корми, а за хвіст до носа чорна туша кита лежить тепер біля самого борту, і в нічній темряві, що сховала щогли та снасті вгорі, обоє вони — судно й кит — скидаються на двох велетенських волів у одному ярмі: один з них лежить, а другий лишається на ногах.[102]
Коли похмурого Ахава, — принаймні так гадали всі на палубі,— тепер опанував цілковитий спокій, то Стаб, його другий помічник, навпаки, розгарячений своєю перемогою, виказував дивовижне, хоча й задоволене збудження. Він був такий незвичайно активний, що Старбак, його офіційний начальник, спокійно переклав на нього все керування справою. І незабаром трохи дивним чином стала явною одна з дрібних попутних причин цього Стабового пожвавлення. Стаб був гурман; він трохи аж надмірно любив поласувати китовим м’ясом.
— Ростбіф! Ростбіф! Перше ніж піду спати! Дагу, спустися за борт та виріж мені шмат із хвоста!
Тут треба зазначити, що, хоч оті шалені китобої здебільшого й не додержуються великого військового принципу і не примушують ворога оплачувати поточні видатки на війну (принаймні поки не підіб’ють балансу всієї кампанії), часом можна все ж таки зустріти нентакітців, що дуже вподобали саме названу Стабом тоншу частину китової туші: від того місця, де кінчається тулуб, до хвостового плавця.
Близько півночі ростбіф із вирізаного гарпунником шматка був готовий, і Стаб при світлі двох ліхтарів, заправлених спермацетом, заходився вечеряти кашалотиною, обернувши кабестан на буфет. І не тільки Стаб тої ночі бенкетував китовим м’ясом. Тисячі акул плямкали та цмокали разом з ним, роячись навколо мертвого левіафана й ласуючи його жиром. Кількох матросів з тієї вахти, котра спочивала в кубрику, раз по раз будило різке ляскання акулячих хвостів по обшивці судна за кілька дюймів від сердець тих сонних людей. Визирнувши через фальшборт, ви могли б розгледіти (так само, як щойно чули), як хижаки плещуться в похмурій, чорній воді і, перевернувшись догори черевом, виривають із кита кулясті шматки з людську голову завбільшки. Ця дивовижна здатність акул видається просто чудом. Як вони примудряються викушувати з начебто неприступної, невразливої поверхні китового тіла такі рівненькі шматки — це лишається однією з великих загадок природи. Слід, який зостається на китовій шкірі від їхніх зубів, можна порівняти з заглибиною, яку вивірчує столяр під головку шурупа.
Хоча спостережено, що серед диму, грому й пекельних страхіть морського бою акули часом жадібно дивляться з води вгору на палуби кораблів, — наче голодні пси кругом бенкетного стола, на якому крають червоне м’ясиво, — готові вхопити кожного вбитого моряка, що впаде до них; і хоч тоді, коли доблесні різники на цих палубах крають один одному живе м’ясо позолоченими ножами, видобутими з оздоблених самоцвітами піхов, акули теж гризуться під столом за вже мертве м’ясо, роззявляючи оздоблені самоцвітами зубів пащі; і хоч якби ви перевернули все це діло з ніг на голову, воно б лишилося таким самим, тобто жахливим, хижацьким, акулячим ділом для всіх його учасників; і хоч акули, крім того, становлять неодмінний ескорт усіх невільницьких кораблів, що перетинають Атлантику, — адже вони завжди трюхикають поряд, щоб бути напохваті, коли треба щось кудись відвезти або пристойно поховати мертвого раба; і хоч можна навести ще кілька таких прикладів, коли акули в якийсь певний час, із якоїсь певної нагоди збираються в якомусь певному місці у великі товариства й дуже весело бенкетують, — та більш ні в якому випадку, більш ні з якої нагоди вони не збігаються такими незліченними юрбами й не виявляють такого веселого й життєрадісного настрою, як тоді, коли знайдуть убитого кашалота, припнутого на ніч до борту китобійного судна серед океану. Якщо ви ніколи не бачили цього видовища, то вам ще рано вирішувати, чи годиться віддавати шану дияволові і чи варто здобувати його прихильність.
Та в ту хвилину Стаб ще не звертав уваги на відгомони бенкету, що відбувався так близько від нього; а втім, і акули не дуже дослухалися до плямкання його епікурейських вуст.
— Кухарю! Кухарю! Де він, той старий Баранець? — загукав він нарешті, розставляючи ноги ще ширше, ніби хотів знайти для вечері стійкішу поставу, і водночас стромляючи в м’ясо виделку, немов китобійний спис. — Кухарю, чуєш? Іди сюди, кухарю!
Старий негр, не дуже радий, що його так невчасно піднімають із теплої постелі, причвалав з камбуза, волочачи ноги, бо в нього, як у багатьох старих негрів, було щось негаразд із колінними чашечками, а дбати про них так, як про інші чашки, ті, що в камбузі, він не вмів. Отож цей старий Баранець, як прозивали його матроси, прийшов, пришкутильгав із свого камбуза, човгаючи ногами й спираючись на вугільні щипці, незграбно викувані з розправлених залізних обручів, — цей ебеновий дідуган пришкандибав на бак і, слухаючись наказу, спинився по другий бік Стабового стола-кабестана. Зіпершись обома
