Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

— Кухарю, — сказав Стаб, швидко підносячи до рота досить-таки червоний шматок, — тобі не здається, що цей ростбіф трохи пересмажений? Ти задовго відбивав його, тому він вийшов занадто м’який. Чи не кажу я тобі щоразу, що ростбіф з кита добрий тоді, коли він тверденький? Хіба ти не бачиш, що он оті акули за бортом воліють жерти його твердим і сирим? Он який гармидер вони збивають! Піди-но, кухарю, побалакай до них: скажи їм, що нам не шкода їх почастувати, хай призволяються на здоров’я, тільки треба поводитись за їжею пристойно й тихо. А то мені свого власного голосу не чути, щоб я пропав! Іди, кухарю, перекажи їм мої слова. Ось на тобі ліхтар, — він ухопив один з ліхтарів зі свого бенкетного столу, — піди звернись до них із казанням!

Старий Баранець понуро взяв поданий йому ліхтар і пошкандибав через палубу до фальшборту, а тоді, однією рукою опустивши ліхтар якомога нижче за борт, урочисто змахнув другою, в якій держав щипці, і, перехилившись через фальшборт, зашамкотів, звертаючись до акул. А Стаб, підкравшися ззаду, слухав, що він говорить.

— Брати мої й сестри в бозі, мені звелено переказати вам, щоб ви припинили отой свій клятий гармидер, хай вам чорт! Чуєте? Перестаньте плямкати губами, дідько б вас ухопив! Масса Стаб каже, що ви можете напихати свої проклятущі черева під саму зав’язку, тільки, грім вас побий, припиніть отой чортячий гвалт!

— Кухарю! — втрутився Стаб, зненацька ляснувши негра долонею по плечу. — Кухарю, щоб ти скис, хіба годиться проповідникові отак клясти? Ну хто це так навертає грішників?

— А як же? Ну, тоді проповідуйте самі,— і негр понуро відвернувся, щоб іти геть.

— Е, ні, кухарю, давай далі.

— Ну, гаразд. Любі мої брати й сестри…

— О, оце добре! — вигукнув Стаб. — Улести їх, укоськай! Спробуй ще так.

І Баранець повів далі:

— Хоч ви всі й акули і вся ваша порода страх яка ненажерлива, але я вам кажу, брати мої й сестри, що ота ваша ненажерливість — та годі вже ляскати хвостами, бісові душі! Хіба ви мене почуєте, коли будете отак по-чортячому ляскати й телесуватися там?

— Кухарю! — закричав Стаб, ухопивши старого за комір. — Я ж тобі сказав — не лайся! Говори з ними, як годиться вихованій людині.

Проповідь потекла далі.

— Я вас не дуже й ганю за оту ненажерливість, брати мої й сестри, бо такі ви вдались і нічого тут не вдієш. Та вся штука в тому й є, щоб приборкати свою вдачу — ось що. Ви, звісне діло, акули, та коли приборкаєте оту свою вдачу, то будете ангелами. Бо що таке ангел? Це та самісінька акула, тільки приборкана як слід. Послухайте ж мене, брати мої, спробуйте-но поводитись як чемні акули, коли вже пригощаєтесь цим китом. Не виривайте шматків з рота в свого ближнього, чуєте? Хіба кожна з вас не має такого самого права на цього кита, як і всі? А з вас, далебі, жодна не має ніякого права на цього кита, бо цей кит не ваш, він чужий! Я знаю, що в декого з вас дуже великі пащеки, більші, ніж у інших; та часто буває, що в кого великий ротяка, в того малий живіт, отож роти у вас великі не для того, щоб ви ковтали великі кавалки, а щоб ви уривали трохи сала й для менших братів своїх, для дрібноти акулячої, котра за вами не може пропхатися до столу й спожити який шматочок…

— Оце славно, старий! — вигукнув Стаб. — Оце по-християнському! Давай же далі.

— Ет, яке пуття говорити далі, масса Стаб! Вони, проклятущі урвителі, тільки пхаються одна поперед одної та б’ються хвостами, а жодного слова не слухають. Таким проклятущим ненажерам проповідуй не проповідуй, вони однаково не вгамуються, поки не напхають черева, а черево у них бездонне. Та як і напхають, то однаково не слухатимуть, бо тоді вони поринуть на дно й заваляться спати десь на коралях, та й не чутимуть уже нічогісінько, вовіки-віків амінь.

— Їй же богу, я теж так гадаю. Ну, то поблагослови їх, і я піду кінчати свою вечерю.

Тоді Баранець, простягши обидві руки над акулячим товпищем, закричав гучно, пронизливо:

— Проклятущі брати мої й сестри! Товчіться там як собі хочете, і хай вам дідько! Напихайте свої чортячі черева, поки не луснете, а тоді хоч і поздихайте.

— Гей, кухарю, — покликав Стаб, вернувшися до своєї вечері на кабестані.— Стань там, де щойно стояв, і слухай добре, що я тобі казатиму.

— Слухаю, сер, — відповів Баранець, знову зігнувшись над вугільними щипцями.

— Так ось, — почав Стаб, наштрикнувши на виделку шматок м’яса. — Я хочу ще поговорити про цей ростбіф. Насамперед скільки тобі років, кухарю?

— А до чого тут мої літа? — сердито буркнув негр.

— Тихо! Скільки тобі років, питаю?

— Та, кажуть, уже за дев’яносто, — похмуро пробурмотів Баранець.

— І ти, проживши на цьому світі мало не сто років, досі не навчився готувати ростбіф з кита? — І Стаб швидко запхав у рот ще шматок м’яса, так що той шматок ніби продовжив собою запитання. — Де ти народився, кухарю?

— Зразу за трюмним люком на поромі, що ходить через річку Роанок.

— Народився на поромі? Оце-то диво! Але я хотів знати, в яких краях ти народився.

— Хіба ж я не сказав, що народився в роанокських краях? — огризнувся старий.

— Ні, ти цього не сказав, кухарю. Але я тобі зараз розтлумачу, до чого я веду. Тобі треба вернутись додому й народитись наново, бо ти ще не вмієш готувати ростбіф із кита.

— Хай мене чорти візьмуть, коли я вам його ще раз готуватиму, — сердито пробурчав кухар, відвернувся й ступив геть.

— Вернися, кухарю! Подай-но мені твої щипці. А тепер візьми оцей шматок ростбіфа й скажи мені, чи він, по-твоєму, зготований так, як слід. Бери, кажу, — звелів він, простягаючи негрові, щипці з шматком м’яса. — Бери й покуштуй.

Старий негр мляво поплямкав зморшкуватими губами й буркнув:

— Ростбіф як ростбіф, кращого я ніколи й не куштував. Соковитий, дуже соковитий.

— Кухарю, — сказав Стаб, знову випроставшись, — ти належиш до якоїсь церкви?

— Заходив колись до однієї в Кейптауні, — набурмосено відповів старий.

— Значить, ти раз у житті заходив колись до однієї церкви в Кейптауні і, певне, там підслухав, що велебний отець називає свою паству «братами й сестрами в бозі». Правда, кухарю? А тепер стоїш переді мною