Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Тривале вигнання з християнського, цивілізованого світу неминуче вертає людину в той стан, у якому пустив її в світ бог, тобто в стан, що називається дикунством. І справжній китобій — такий самий дикун, як індіанець-ірокез. Я й сам дикун, я підданець тільки Короля Людожерів, хоча й щомиті готовий збунтуватися проти нього.
А одна з найхарактерніших рис дикуна в його домашньому затишку — це дивовижна терпеливість у роботі. Старовинна гавайська бойова довбня або весло-спис у всій розмаїтості й вигадливості їхнього різьблення — не менший шедевр людської працьовитості, ніж латинський лексикон. Адже все оте чудесне плетиво дерев’яного мережива зроблене уламком морської мушлі або акулячим зубом, і коштувало воно цілих років упертої, невтомної праці.
І білий матрос-дикун нітрохи не різниться від гавайського дикуна. З такою самою чудовною терпеливістю, таким самим акулячим зубом у подобі нікчемного складеного ножика він вирізьбить вам кістяну скульптурку, може, зроблену не з такою бездоганною майстерністю, як щит античного дикуна Ахілла, але так само вкриту цілим лабіринтом зображень і так само сповнену варварського духу та художньої сили, як естампи отого давньонімецького дикуна Альбрехта Дюрера.
У кубриках американських китобійних суден часто можна спіткати й китів дерев’яних, тобто профілі китів, вирізьблені з невеликих темних дощечок благородного збройового дерева Південних морів. Декотрі з них виконані дуже чисто.
В деяких гостроверхих сільських оселях ви побачите на воротях, звернених до шляху, бронзове калатальце в вигляді кита, підвішеного за хвіст. Коли придверник там сонько, то найкраще, якщо калатальце має подобу ковадлоголового кита. Проте ці кити-калатальця рідко бувають гідні уваги як влучне наслідування натури. А на вежах декотрих старовинних церков можна побачити китів з листового заліза, що правлять за флюгери; одначе вони підняті так високо, а крім того, на них лежить таке виразне клеймо «Руками не торкатися», що їх неможливо роздивитися зблизька й досить уважно, аби оцінити їхню мистецьку вартість.
В кістлявих, ребристих краях земної кулі, де біля підніжжя високих бескидів лежать на рівнині порозкидані фантастичними групами камені, часто можна знайти подоби скам'янілих левіафанів, почасти занурені в траву, яка у вітряні дні полоще їх прибоєм зелених хвиль.
Та й у гірських країнах, де мандрівця весь час амфітеатром оточують могутні шпилі, подекуди, глянувши з якоїсь вдалої точки, можна вловити профіль кита, що вимальовується на тлі бурунів кам’яного моря. Та щоб їх добачити, треба бути наскрізь китобоєм, і не тільки це: якщо ви захочете поглянути на такого кита ще колись, то мусите точно виміряти широту й довготу того місця, з якого вгледіли його вперше, бо такі спостереження в горах бувають цілком випадкові — і віднайти ту сприятливу точку здебільшого буде нелегко; отак само Соломонові острови й досі зостаються terra incognita,[90] хоч по них уже ступав Менданья у своєму пишному гофрованому комірі, а старий Фігероа описав їх[91].
Та й коли наша тема занесе нас аж у захмарні висоти, ви й у зоряному небі знайдете і китів, і кораблі, що переслідують їх, достоту так, як заполонені весь час думками про війну народи Сходу бачили й у грі хмар битви між небесними воїнствами. Отак на півночі я гнався за левіафаном довкола полюса, поспіваючи за окружним рухом світних точок, що вперше викреслили його мені. А під розіскреним небом Антарктики я сідав на зоряний корабель «Арго» й приєднувався до погоні за зоряним Китом, аж ген за найдальші обшири Гідри та Летючої Риби [92].
Якби ж то мати корабельні якорі замість вудил та жмути гарпунів замість острог, я б радий був осідлати того кита й помчати аж до найвищих небесних сфер, щоб побачити, чи справді там, куди не сягає мій смертний зір, лежать оті казкові небеса з їхніми таборами незліченних кущ!
58
БРІТ
Правуючи на північний схід від островів Крозе, ми попали в безкраї луги бріту — дрібної жовтої крупки, якою переважно живляться справжні кити. Той бріт хвилював довкола нас на багато миль, і здавалося, наче ми пливемо неозорим ланом достиглої золотої пшениці.
Другого дня ми побачили багато справжніх китів; напад такого мисливця на кашалотів, як наш «Пеквод», їм не загрожував, і вони, пороззявлявши пащі, ліниво сунули крізь той бріт, що налипав на розтріпані волоконця дивовижних венеціанських штор, підвішених у їхніх ротах, а вода відціджувалась і стікала з губів назад у море.
Немов косарі, що, рано-вранці виступаючи довгим рядом, неквапно черкають косами по росяній траві, ті страховища пливли й пливли, і над ними розлягався чудний шелест, схожий на свист коси в траві, а позад них на жовтому морі лишалися нескінченні сині смуги [93].
Та кити нагадували косарів тільки отими звуками, з якими вони розсували бріт. Із вершка щогли їхні величезні чорні туші найбільше скидалися на безживні скелі, особливо тоді, коли вони на часинку зупинялися й лишались нерухомі. І так само як на величезних мисливських теренах Індії чужоземець інколи може здаля проминути слонів, які лежать на рівнині, й навіть не здогадається, що то слони, а подумає, ніби то якісь оголені почорнілі пагорби, — отак часто буває й з тим, хто вперше бачить цей вид морських левіафанів. І навіть коли їх нарешті розпізнаєш, то через їхню неймовірну величину буває дуже важко повірити, що отак страховинно розрослі брили можуть бути в усіх своїх частинах надихнуті тим самим життям, яке буяє в собаці чи в коневі.
Та й з інших поглядів на всі створіння, що живуть у морі, навряд чи можна дивитися з такими самими почуттями, як на жителів суходолу. Бо хоч деякі давні природознавці й твердили, ніби всі суходольні тварини мають у морі своїх відповідників, і хоча в широких, загальних масштабах із цим твердженням можна погодитись, та коли звернемося до конкретних прикладів, то, приміром, чи може океан явити нам рибу, що розумом і добротою дорівнювалась би собаці? Тільки про оту прокляту акулу можна сказати, що вона, до певної міри, в загальних рисах є якоюсь аналогією до нього.
Та хоча загалом жителі суходолу ставляться до споконвічних насельників моря з почуттям невимовного відчуження й відрази, і хоч ми знаємо море як довічну terra incognita, незліченні невідомі світи, які довелося перетнути Колумбові, щоб відкрити один свій,
