Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Я відповів, що поздоровляю себе з честю познайомитися з нею, і що щастя наше взаємне.

— О, боги, які ми чемні! — вигукнула міс Маучер, роблячи безнадійну спробу затулити своє широке обличчя куценькою ручкою. — Який же це шахрайський і плутаний світ!

Ці слова були адресовані до нас цілком конфіденційно. Разом з тим вона відняла куцу ручку від обличчя і засунула її аж до плеча в торбинку.

— Що ви цим хочете сказати, міс Маучер? — спитав Стірфорс.

— Ха-ха-ха! Ми ж така весела банда шахраїв, правда ж, мила моя дитинко? — відповіла ця мініатюра жінки, нишпорячи в торбині, схиливши голову набік і підвівши очі вгору. — Подивіться, — витягла вона щось зі своєї торбинки. — Обрізки нігтів російського князя! Князь «Абетка-навиворіт», так я зву його, бо в його прізвищі всі літери стоять шкереберть.

— Невже російський князь — ваш клієнт? — запитав Стірфорс.

— Запевняю вас, лялечко моя, — відповіла міс Маучер. — Я доглядаю його нігті. Двічі на тиждень. І на руках, і на ногах.

— Сподіваюся, що він хоч платить добре? — спитав Стірфорс.

— Платить, як і говорить, люба моя дитинко. Власне, говорить він у ніс, а кредиторів залишає з носом, — відповіла міс Маучер. — От якби ви побачили його вуса. Руді від природи, чорні від мистецтва!

— Від вашого мистецтва, звичайно, — сказав Стірфорс.

Міс Маучер підморгнула.

— От він і мусив послати за мною. Не міг собі ради дати. Клімат погано вплинув на його фарбу; для Росії вона годилась, а тут облізла. За все своє життя не бачили ви такого іржавого князя. Мов старе залізо!

— Чи не через це ви щойно назвали його шахраєм? — поцікавився Стірфорс.

— Ох ви, найкращий хлопцю! — відказала міс Маучер, шалено трясучи головою. — Я ж сказала, що всі ми загалом — банда шахраїв, і на підтвердження показала вам обрізки князівських нігтів. Князівські нігті допомагають мені в усіх аристократичних домах більше, ніж усі мої таланти. Я завжди ношу їх із собою. Вони для мене найкраща реклама. Якщо міс Маучер обрізує нігті князеві, значить вона, безперечно, поважна особа. Я їх роздаю юним леді. Вони їх, мабуть, кладуть в альбоми. Ха! Ха! Ха! Клянуся життям, «вся соціальна система» (як то кажуть чоловіки в своїх там парламентах) є системою князівських нігтів! — заявила ця маленька жінка, намагаючись скласти свої коротенькі рученята і похитуючи великою головою.

Стірфорс щиро розреготався та й я слідом за ним. Міс Маучер тим часом похитала своєю схиленою набік головою, закотила одне око і підморгнула другим.

— Ту ну ж бо, — сказала вона, ляснувши себе по колінах і підводячись. — Час братися до справ. Ідіть-но сюди, Стірфорсе. Дослідимо полярні області і завоюємо їх.

По цих словах вона вибрала два чи три інструменти та маленьку пляшечку і спитала (на моє здивування), чи витримає її стіл. Коли Стірфорс потвердив це, вона присунула стілець до столу, попросила мене допомогти їй і спритно стрибнула на стіл, мов на естраду.

— Коли хтось з вас побачив мої підв'язки, — заявила вона, влаштувавшись на столі, — то скажіть про це, і я піду додому й вкорочу собі віку.

— Я не бачив, — сказав Стірфорс.

— І я не бачив! — сказав я.

— Тоді гаразд! — скрикнула міс Маучер. — Я згодна жити! А тепер уть-уть-уть, іди сюди, моє каченятко, я тебе заріжу.

Це означало запрошення Стірфорсові віддатись на волю її рук; отже, він сів спиною до столу, обернувшись усміхненим обличчям до мене, і дозволив їй дослідити його голову, мабуть, тільки для нашої розваги. Чудове видовище являла собою міс Маучер, стоячи над ним і дивлячись на його пишне темне волосся з допомогою великої лупи, яку вона добула з кишені.

— Ви прехороший хлопець! — заявила міс Маучер після короткого дослідження. — Але не мине й року, як ваша маківка буде лиса, мов у монаха, якщо я вам не допоможу. Тільки півхвилинки, мій юний друже, і ми збережемо вам кучері на найближчі десять років!

З цими словами вона вилила трохи рідини з пляшечки на клаптик фланелі, накапала трохи цього коштовного розчину на одну з щіточок, і заходилася скубти та терти голову Стірфорса і фланелькою, і щіточкою; робила вона це дуже діловито, невгамовно базікаючи при цьому.

— Є такий Чарлі Пайгрев, син герцога, — торохтіла вона, — ви знаєте Чарлі? — зазирнула вона Стірфорсові в обличчя.

— Трохи, — відповів він.

— Ото чоловік! Ото бакенбарди! А щодо ніг Чарлі, то якби тільки вони були в нього до пари (на жаль, це не так), то могли б узяти приз. Чи повірите ви, що він спробував обійтись без мене... та ще й де — в лейб-гвардії!

— Божевільний! — сказав Стірфорс.

— Схоже на те. А втім, божевільний чи здоровий, він спробував таки, — відказала міс Маучер. — І що ж він робить? Уявіть собі, іде до парфумерної крамниці і питає там собі пляшку «мадагаскарської рідини»!

— Чарлі? — перепитав Стірфорс.

— Чарлі. Але виявляється, що в них нема ніякої «мадагаскарської рідини».

— А що це таке? Якийсь напій? — поцікавився Стірфорс.

— Напій?! — перепитала міс Маучер, припинивши свою роботу і поплескавши його по щоці. — Ліки для його вусів, щоб ви знали! А там за прилавком стоїть одна жінка... літня добродійка... справжній грифон… ніколи навіть не чула такої назви. «Пробачте, сер, — звернулася вона до Чарлі, — може вам треба... треба рум'ян?» «Рум'ян? — відказав Чарлі жінці. — А на чорта мені, вибачайте на слові, оті ваші рум'яна?» «Не ображайтеся, сер, — сказала вона, — у нас їх запитують під стількома назвами, що я подумала, чи не на них ви натякаєте». Оце, дитя моє, — вела далі міс Маучер, увесь час діловито розтираючи Стірфорсові голову, — ще один зразок цікавого шахрайства, про яке я казала. Я теж трохи причетна до таких справ... може, навіть дуже причетна, а може, тільки трохи... слово не дуже приємне, мій любий хлопчику... але хай буде так.

— Про які це справи ви говорите? Про справи з рум’янами? — спитав Стірфорс.

— Мотай собі на вуса, мій ніжний учню, — відказала войовнича Маучер, доторкаючись до свого носа, — дотримуй таємниць у всіх ремеслах, і тоді матимеш бажаний результат. Кажу я, що теж трохи причетна до цих справ. Одна вдовиця називає їх губною помадою, друга називає їх рукавичками, третя — комірцями, четверта — віялом. А я називаю це так, як їм подобається. Постачаю їм рум'яна, але ми це тримаємо в секреті одна від одної, і, мабуть, вони скоріше згодилися б викласти цю таємницю перед цілою вітальнею, ніж переді мною. А коли я буваю в них, то вони питають — а це мастило товстим шаром лежить на їхніх щоках, що не можна помилитися — «яке у мене обличчя, Маучер? Чи я не бліда?» Ха! Ха! Ха! Ха! Хіба це не кумедно, мій юний друже?

За все життя своє не бачив я нічого подібного до міс Маучер — вона стояла на обідньому столі, безнастанно базікала, діловито розтирала Стірфорсові голову та підморгувала мені.

— Ах! — казала вона. — На