Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Отже, цьому кінець! — сказав він, легко змахнувши рукою вгору. — «Зник він. І знов — людина я»[12]. Як Макбет. А тепер — обідати. Невже я по-макбетівськи урвав бенкет, Деві!

— Але де вони всі, хотів би я знати, — зауважив я.

— Бог знає, — сказав Стірфорс. — Пішов я до порома зустріти тебе, не дочекався, завернув сюди і побачив, що нікого тут нема. Я замислився над цим, отож ти й знайшов мене замисленим.

Прибуття місіс Геммідж з кошиком пояснило, яким чином будинок залишився порожнім. Вона поспішала зробити потрібні закупівлі до повернення містера Пеготті; двері вона залишила відчиненими для Гема і маленької Ем’лі, якщо вони повернуться під час її відсутності. Стірфорс розвіяв звичайний смуток місіс Геммідж, весело привітавши і жартівливо схопивши її в обійми, потім взяв мене під руку, і ми поспішно покрокували геть.

Він розвеселив самого себе не менше за місіс Геммідж, знову був самим собою і жартівливо базікав усю дорогу.

— Отже, — весело сказав він, — ми залишаємо це піратське життя завтра. Невже це правда?

— Так ми домовилися, — відповів я, — і вже взяли місця в диліжансі, ти знаєш...

— Ех! Нічого, бач, не зробиш! — сказав Стірфорс. — А я вже майже забув, що можна в цьому світі робити щось інше, крім блукань у морі. Хотів би я, щоб більше не було чого робити.

— Це поки ти не втратив почуття новизни, — зауважив я, сміючись.

— Мабуть, що так, — сказав він, — хоч зауваження звучить саркастично в устах такого милого невинного дитятка, як мій юний друг. Гаразд! Насмілюся сказати, що я примхливий хлопець, Девіде. Я це знаю. Але поки залізо справді гаряче, я вмію його кувати чимдуж. Мабуть, що я вже міг би добре скласти іспити на лоцмана в цих водах.

— Містер Пеготті каже, що ти — чудо, — відповів я.

— Морське чудовисько, га? — розреготався Стірфорс.

— Ні, це він справді каже, і ти знаєш, що це справедливо; ти ж зав­жди палко пориваєшся до якоїсь мети і легко можеш її досягти. I найбільше дивує мене в тобі, Стірфорсе, те, що ти начебто задовольняєшся таким уривчастим застосуванням своїх сил.

— Задовольняюся? — весело перепитав він. — Мене ніщо не задовольняє, крім твоєї наївності, мила моя Маргаритко! А щодо рвучкості, то я якось не встиг набути вміння прив'язуватися до коліс, в яких крутяться сучасні Іксіони[13]. Знаєш, я купив собі тут судно.

— Ну й дивний же ти чоловік, Стірфорсе! — вигукнув я, зупинившись, бо тільки вперше почув про це. — Та ти ж може ніколи й не повернешся в ці краї.

— Не знаю, — відповів він. — Мені подобається це місце. В усякому разі, — вів він далі, тягнучи мене за собою, — я купив тут судно — кліпер, як каже містер Пеготті; це справді кліпер, і містер Пеготті буде його хазяїном, поки мене тут не буде.

— Тепер я зрозумів тебе, Стірфорсе! — радісно відгукнувся я. — Ти вдав, ніби купуєш судно для себе, але насправді ти зробив це заради містера Пеготті. Слід було б мені зрозуміти це відразу, знаючи тебе. Мій любий добрий Стірфорсе, як можу я висловити, що думаю про твою великодушність?

— Тсс! — відповів він, почервонівши. — Що менше слів, то краще.

— Хіба ж я не знав, — кричав я, — хіба ж я не казав, що нема жодної радості, жодного горя, жодного почуття цих чесних душ, які були б байдужі для тебе!

— Ну, годі, годі, — відказав він, — ти мені все це говорив. А тепер досить. Все вже сказано.

Я не став займати його цією темою, боячись образити, і тільки про себе міркував далі про його щедрість і великодушність; тим часом ми все швидше посувалися вперед.

— Судно треба наново оснастити, — сказав Стірфорс, — і я залишу Літтімера, щоб він стежив за всім цим. Тоді я буду певний, що все буде зроблено. Чи казав я тобі, що Літтімер приїхав сюди?

— Ні!

— Атож. Приїхав сьогодні вранці, з листом від моєї матері.

Наші погляди зустрілись, і я помітив, що навіть губи його зблідли, хоч дивився він на мене дуже впевнено. Я злякався, що якась суперечка з матір'ю спричинилася до тієї журби, в якій я знайшов його біля каміна. Я натякнув на це.

— О, ні! — розсміявся він, похитавши головою. — Нічого подібного. Так. Просто приїхав мій слуга.

— Такий, як і завжди? — спитав я.

— Такий, як і завжди, — підтвердив Стірфорс. — Далекий і холодний, як північний полюс. Він мусить наглядати за тим, як перейменують судно. Воно зараз зветься «Буревісник». А яке діло містерові Пеготті до «Буревісників»? Я охрещу його наново.

— Яким ім'ям? — запитав я.

— «Маленька Ем’лі».

Він усе ще не зводив очей з мене, і я вважав це за нагадування, що йому не подобається вихваляння його вчинків. Я не міг сховати задоволення на обличчі, але не сказав майже нічого. На вустах його з'явилася звичайна усмішка, і здалося мені, що він уже зовсім забув смуток.

— Але дивися, — мовив він, указуючи рукою вперед, — ось іде справжня маленька Ем’лі! І той парубок з нею, га? Слово честі, він вірний лицар! Ніколи не залишає її саму!

Гем працював тепер корабельним майстром, він дуже вдосконалив природне своє знання цього ремесла і став висококваліфікованим робітником. У своєму робочому одязі він здавався не хтозна-яким франтом, але мужнім і гідним захисником квітучої маленької істоти, що йшла поруч із ним. Його щире обличчя, чесність, неприхована гордість нею, любов його до неї здавалися мені найбільшою красою. Коли вони наблизилися до нас, то здалися мені дуже доброю парою, незважаючи на всю відмінність між ними.

Коли ми зупинилися побалакати з ними, вона несміливо зняла свою руку з його ліктя і зашарілася, простягаючи пальці Стірфорсові й мені. Обмінявшись із нами кількома словами, вони пішли далі, але вона вже не взяла Гема під руку, непевно і ніяково йшла поруч із ним. Все це здалося мені дуже милим. Стірфорс, начебто, був такої ж думки.

Раптом повз нас пройшла — очевидно, стежачи за ними — жінка, чиє наближення ми навіть не помітили; але я побачив її обличчя, коли вона проходила повз нас, і здалося мені воно знайомим. Вона була легко і бідно вдягнена, зухвала, понура, гордлива, але здавалося, на той час усі ці риси було віднесено вітром, а думки її зупинились, і вона могла лише стежити за ними. Наче темна пляма між нами, морем і хмарами, вона зникла так само непомітно, як і з'явилася, хоч ані трохи не наблизилася до них.

— Ця чорна тінь іде за дівчиною, — сказав Стірфорс, зупинившись. — Що це має означати?

Мене здивувало, яким тихим голосом промовив він це.

— Може, вона збирається попросити в них милостиню? — зазначив я.

— Це мене не здивувало б, — сказав Стірфорс, — але дивно, що жебрацтво набуває саме цієї форми сьогодні увечері.

— Чому? — спитав я.

— Бачиш, я думав, — сказав він, помовчавши, — про щось подібне.