Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Коли зачинилися за нею двері, маленька Ем’лі схвильовано глянула на нас трьох, закрила обличчя руками і зайшлася плачем.
— Не треба, Ем’лі, — сказав Гем, легенько торкаючись її. — Не треба, люба моя! Не плач, маленька!
— О, Геме! — вигукнула вона, все ще жалісно плачучи. — Я не така добра дівчина, як слід. Я знаю, що я іноді не така вдячна, як треба.
— Та що ти, що ти, — втішав її Гем.
— Ні! Ні! Ні! — схлипувала маленька Ем’лі, хитаючи головою. — Я не така добра дівчина, якою мені слід було б бути! Зовсім ні! Зовсім ні!
I вона плакала так, мов серце її розривалось.
— Я зловживаю твоєю любов'ю! Так, так, — схлипували вона. — Я перечу тобі і мучу тебе своїми примхами, хоч мені зовсім не слід цього робити. Ти зовсім інакше ставишся до мене. I чому це я роблю, коли мені слід було б думати тільки про вдячність до тебе, про твоє щастя?
— Ти — моє щастя, люба моя! — казав Гем. — Я щасливий, коли бачу тебе. Я щасливий, коли цілий день думаю про тебе.
— Ах! Цього не достатньо! — скрикнула вона. — Це тому, що ти добрий, але я — погана. О, любий мій! Може, кращою була б твоя доля, якби ти покохав іншу — таку дівчину, що була б більше варта тебе, що була б прив'язана до тебе і ніколи не вередувала, як я!
— Бідолашне серденько, — тихо мовив Гем. — Марта зовсім схвилювала її.
— Тьотю, прошу вас, — скрикнула Ем’лі, — йдіть до мене, щоб я могла покласти голову вам на плече! Ох, я дуже нещасна, тьотю! Ох, я не така добра дівчина, якою мусила б бути! Ні, я знаю, що не така.
Пеготті поспішно підійшла до стільця біля каміна. Ем’лі стала навколішки перед нею, засмучено поглядаючи їй в обличчя.
— Благаю, тьотю, допоможи мені! Геме, любий, допоможи мені. Містере Девід, заради колишніх часів, будь ласка, допоможіть мені! Я хочу стати кращою дівчиною. Я хочу відчути в сто разів більшу вдячність. Я хочу відчути, яке це щастя — бути дружиною доброго чоловіка і жити мирним життям. Горе мені, горе мені! Серце моє, серце моє!
Вона схилила голову на груди моєї старої няньки і припинила благати, її страждання було напівжіночим і напівдитячим, як і вся її поведінка (на мою думку, така манера найбільше пасує її красі); стара моя нянька втішала її, наче дитину.
Помалу вона заспокоїлася. Всі ми намагалися розважити і підбадьорити її; нарешті вона підвела голову і заговорила з нами. Ось і всміхнулася вона, а там розсміялася вголос, і засоромлено сіла між нами; Пеготті зачесала їй кучері, витерла очі, причепурила її, щоб не помітив дядько, коли повернеться вона додому, що його улюблениця плакала.
І цього вечора побачив я те, чого не бачив ніколи раніше. Вона невинно поцілувала свого нареченого в щоку і притулилася до його кремезної постаті, як до своєї найкращої оборони. Разом вони пішли геть під тихим місячним промінням; я стежив за ними, і порівнював їхнє відбуття з Мартиним; і бачив, як маленька Ем’лі обома руками трималася за лікоть Гема і все ще тулилася до нього.
VI. Я починаю вірити містерові Діку і обираю собі професію
Прокинувшись вранці, я багато міркував про маленьку Ем’лі та про її душевні хвилювання вчора, коли Марта пішла. Я відчув, що ненавмисно викрив місцеві делікатні таємниці, і що їх не можна розповісти навіть Стірфорсові. Нікого не любив я так ніжно, як цю гарненьку дівчину, подругу моїх дитячих ігор. Її серце випадково розкрило мені почуття, що вона не змогла придушити — повторити це будь-кому, навіть Стірфорсові, було б грубим вчинком, негідним ані мене самого, ані нашого невинного дитинства. Тому я вирішив тримати це в глибині своєї душі, а там образ її став ще чарівнішим.
За сніданком мені принесли листа від бабусі. У ньому йшлося про справи, в яких Стірфорс, на мою думку, міг дати мені найкращі поради; я вирішив поговорити з ним про це під час нашої подорожі додому. А поки що в нас було досить справ — треба було попрощатися з усіма нашими друзями. Містер Баркіс був не останній серед тих, хто сумував через наш від’їзд, і я певен, що він навіть охоче відкрив би знову свою скриню і пожертвував би ще одну гінею, коли б цим можна було затримати нас в Ярмуті ще днів на два. Пеготті і вся її сім'я сповнені були смутком. Увесь дім Омера і Джорема вийшов побажати нам щасливої подорожі, а коли треба було віднести наші валізи до карети, то серед моряків знайшлося стільки охочих допомогти Стірфорсові, що нам не треба було б носіїв навіть тоді, коли б ми везли з собою багаж на цілий полк. Одним словом, ми відбули на превеликий жаль усіх присутніх, і чимало людей журилося за нами.
— А ви надовго тут залишитеся, Літтімере? — спитав я, коли він відряджав нас.
— Ні, сер, — відказав він, — очевидно, не дуже надовго, сер.
— Він поки що не може сказати напевно, — байдуже зазначив Стірфорс. — Він знає, що йому треба зробити, і він це зробить.
— У цьому я абсолютно впевнений, — сказав я.
Літтімер торкнувся свого капелюха, ніби на подяку за мою добру думку про нього, і я знову відчув себе восьмирічним хлопчиком. Ще раз торкнувся він свого капелюха, бажаючи нам щасливої подорожі, і залишився стояти на бруківці — респектабельна загадка, мов єгипетський сфінкс.
Деякий час ми їхали мовчки; Стірфорс чомусь не заводив розмови, а я напружено міркував, чи побачу колись знову рідні місця, і які до того часу відбудуться зміни в них і в мені. Нарешті Стірфорс, миттю розвеселившись і ставши говірким, — такі раптові зміни були звичайні для нього, — підштовхнув мене:
— Чи ти розучився розмовляти, Девіде? Що це за лист, про який ти говорив за сніданком?
— О! — сказав я, витягаючи листа з кишені. — Від моєї бабусі.
— А про що, варте обміркування, вона пише?
— Та ось вона нагадує мені, Стірфорсе, — сказав я, — що я вирушив у цю експедицію, щоб оглянутись і трохи подумати.
— Це ти, безперечно, зробив!
— Ба, цього я й не можу сказати. Правду кажучи, я боюсь, що забув про це.
— Гаразд! Оглянься тепер і надолуж те, що згаяв! — відповів Стірфорс. — Подивися праворуч, і ти побачиш плескату рівнину і чимало боліт; подивися ліворуч, і побачиш те саме. Подивись уперед, і не знайдеш ніякої різниці; подивись назад — те саме.
Я розсміявся і зазначив, що ніде тут не бачу слушної для себе професії; мабуть тому, що місцевість дуже пласка.
— Що пише бабуся на цю тему? — поцікавився Стірфорс, глянувши на листа. —
