"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
Спостереження проводилось. Юля тим часом ввійшла в баню, але потім попрямувала не в роздягальню, а через чорний хід у двір, звідкіля можна було вийти на паралельну вулицю. Там на Юлю вже чекав Димко, який повів її по «ланцюжку» далі — до Шрагіна. Агент СД ходитиме коло бані понад годину і, коли смеркне, почне підозрювати щось недобре. Та тільки після того, як баню зачинять, він піде доповідати начальству, що прогавив об’єкт.
Зустріч відбувалася в будиночку стариків Колесникових, у яких жив Харченко. Самі вони цього вечора пішли в гості до родичів. Охороняли зустріч учасники «ланцюжка» Сергій і Зіна Димко та Єгор Назаров.
Коли Шрагін побачив Юлю, серце у нього стиснулось. Завжди прямо і гордо носивши свою красиву голову, вона тепер стояла перед ним сутула, втиснувши голову в плечі. Від опухлих синяків обличчя було перекошене, як після паралічу. Не було розкішного волосся — його остригли в тюрмі, її великі чорні очі з втомленим болем дивилися на Шрагіна. Може, цілу хвилину вони так мовчки стояли один проти одного, потім Юля ледве чутно сказала:
— Отак, Ігоре Миколайовичу…
Шрагін взяв її за плечі і посадив на лавку. Сам сів перед нею на табурет. Вони були такі схвильовані, що навіть не поздоровкались. Юля оглянула знайому їй кімнату і спитала:
— Як з Пашею Харченком?
— Все гаразд, все гаразд, — поспішно відповів Шрагін. — Юля, що було з вами?
Юля опустила голову і, затиснувши зчіплені руки між колінами, почала розказувати. Але не про себе, про Федорчука. В тюрмі від охоронника нафтобази вона узнала, як Федорчук вийшов з відром з кімнати чергового, щоб принести нафти, і загинув від незрозумілого вибуху.
— Мабуть, запальний шнур згорів до строку, — зробила висновок вона. — Але живим у їхні паскудні руки він не попав… Я тепер ходжу до них, вимагаю, щоб вони віддали Сашине тіло. Хочу поховати його, як людину, щоб могилка була. У нього ж синочки є, може, приїдуть коли-небудь поклонитись…
Вона судорожно зітхнула і, підвівши очі на Шрагіна, ледве чутно спитала:
— Чому так трапилось? Чому? Він же був такий певний, що все закінчиться добре. Ішов на чергування веселий. Сказав: «Над північ поглянь у бік нафтобази, побачиш чудову картину». Я йому ще сказала: «Підожди радіти, як би не заплакати». А він на це: «Тоді передай Ігореві Миколайовичу, щоб він ні про що не тривожився». От я і передаю…
Вона відхилила голову назад до стіни і деякий час дивилась у вічі Шрагіну, губи її почали здригатись, кривитись, вона заплющила очі, переборюючи себе, щоб не заплакати, стулила губи, і, хоч очі були заплющені, та сльози вже хлинули з-під густих вій, потекли по її напухлому обличчю. Шрагін взяв Юлину холодну руку і немов відігрівав її в своїх долонях. І мовчав…
Юля вивільнила руку, краєм шерстяної хустки витерла сльози, і, наче нічого й не було, говорила далі:
— А потім прийшли до мене. Години дві обшук робили. Але Саша саме в той день останнього чергування все до найменшої дрібниці передивився, навіть лаз у сарайчику засипав. Проте вони туди й не пішли. У нас в пічному димоході граната була схована — для надзвичайного випадку. Я було вирішила пустити її в хід, та подумала: а що, коли Саша живий і зник? Мене вони спершу на хитрість ловили — мовляв, Федорчук у них, все вже сказав, і мені треба, якщо я хочу йому й собі доброго, у всьому теж признатись. Я зразу зрозуміла — Саша загинув або втік. І тоді я їм такий галас зчинила… — Юля через силу всміхнулась. — З росіянами, кричу, не впоралися, то взялися за своїх, за німців. Хапаєте чесних фольксдойчів. Я за це самому Гітлеру скаргу напишу. Вони слухали, слухали і давай мене бити… А я все рівно — я чесна німкеня, і Саша мій теж чесна людина, і ми обоє, як найпослідущі дурні, вірно служили новому порядкові і от заслужили таку нагороду… Повезли мене в тюрму. А назавтра все спочатку. І били знову. Я все рівно своє кричала. Так дев'ять днів підряд. Потім сказали, що я паскуда, шлюха, а що коханець мій уже в пеклі горілку з чортами п’є. За цю брехню я істерику вчинила. Тоді вони знову мене побили й вигнали. От і все. Потім я пішла до себе в ресторан, а мене туди й не пустили. Так що я тепер вимагаю від них не тільки Сашу, а й роботу… Ну гади! Які гади! Чи буде їм коли кінець, Ігоре Миколайовичу?
— Буде, Юля, буде…
— Я чого зустрічі просила — сказати вам те, що Саша наказав передати. І ще: доручіть мені що-небудь. Найважче. Ви не думайте, я скоро відійду і тоді виконаю будь-яке завдання!
— Я подумаю, Юля, — сказав Шрагін. — Але треба почекати. За вами їхні собаки ходять. От і сьогодні гнались. Вони повинні повірити, що ви ні при чому. І коли знімуть спостереження, ми зустрінемось. А за Сашу ми всі будемо мстити. Всі…
Додому Юлю віддалеки супроводжував Сергій Димко. Ввійшла вона не через свою хвіртку, біля якої вештався агент, а через сусідські садочки. Рано-вранці в будинок вдерлися два гестапівці. Побачивши, що вона мирно спить, явно для годиться зробили недбалий обшук і, не сказавши ні слова, пішли…
Релінк рвав і метав. Агента, що спустив з ока Юлю коло бані, і
