"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Роздягайтесь, — сказала Любченко, сідаючи за стіл.

Григоренко зняв пальто і повісив його на бильце стільця. Але сісти він не встиг — два дужих гестапівці вже викручували йому назад руки.

— Панове, що ви робите? Як вам не соромно? Тут лікарня! — вигукнула Любченко і, встаючи з-за стола, попрямувала до дверей.

— Шкура! — крикнув їй услід Григоренко.

Любченко зачепилася за стілець, на якому висіло пальто Григоренка, воно впало. Глухо стукнув об підлогу важкий «кольт», що лежав у кишені пальта.

Бульдог ногою відкинув пальто в бік.

— Обшукай, — наказав він іншому гестапівцю.

— Ого! — сказав той, показуючи «кольт».

Григоренко спробував вирватись, але дістав різкий удар ногою в пах і впав на підлогу, непритомніючи…

Григоренко твердив одно: він хворий на туберкульоз і, нічого не думаючи, прийшов у лікарню, щоб його подивились і поклали на лікування.

— Навіщо у хворого «кольт»? — усміхаючись запитав Релінк.

Григоренко знизав плечима:

— Цього мотлоху валяється скільки завгодно.

— Що таке «мотлох»? — запитав Релінк перекладача. Той пояснив йому значення цього слова. Релінк підняв брови і взяв «кольт», що лежав перед ним. Вийняв з нього обойму, вміло роз’єднав затвор і подивився крізь ствол на світло лампи.

— Яке свинське поводження із зброєю! — сказав він з прикрістю і спитав: — Коли ви з нього стріляли востаннє?

— Ніколи я не стріляв, я його просто так носив, на всяк випадок, — відповів Григоренко.

— Чому ви прийшли в лікарню так пізно? — запитав Релінк.

— Погано мені було останніми днями, дихати нічим, — жалібно почав Григоренко. — Кожного ранку думав: а може, відпустить. А сьогодні надвечір відчув, ну, просто вмираю, і все.

— Буває. Туберкульоз — хвороба тяжка, — співчутливо зауважив Релінк. — Так… Отже, ви пішли в лікарню, і що ви сказали там лікареві, який вас прийняв?

— Що хворий і прошу покласти на лікування, — відповів Григоренко.

— Саме так і сказали? Пригадайте-но краще, а то ми зараз ваші слова запротоколюємо, а мені не хочеться пред’являти вам потім звинувачення у фальшивих свідченнях. Ну?

— Та ні, саме так і сказав.

— Добре. Зафіксуйте, — звернувся Релінк до солдата-протоколіста, що сидів за друкарською машинкою. Коли друкарська машинка змовкла, Релінк сказав: — З цим епізодом усе ясно. А де ви працюєте?

— Постійно — ніде. Підробляю на хліб де прийдеться, — годинники, наприклад, лагоджу, — відповів Григоренко.

— Годинники? — здивувався Релінк і, рухом підкликавши Бульдога, що сидів осторонь, щось йому сказав. Бульдог кивнув і швидко вийшов з кабінету. — Так… Годинники, значить, ремонтували? — перепитав Релінк і, посміхнувшись, додав: — Не знав я цього тиждень тому, мій годинник раптом почав відставати на цілу годину, але я його, знаєте, отак потряс, і він пішов правильно.

— Мабуть, порошинка попала в механізм, — тихо промовив Григоренко.

— Так, так, мабуть… — добродушно погодився Релінк.

В цей час Бульдог завів до кабінету Карлика. Вигляд у нього був страшний: сорочка в крові, все обличчя в фіолетових синяках.

— Ану, лишень, маленький чоловічку, — звернувся до нього Релінк, — подивіться на цього добродія, чи не він сьогодні ховався у вас в будці?

Карлик ледве підвів розпухлі повіки і подивився на Григоренка:

— Він…

— Який тісний світ! — весело вигукнув Релінк. — Тоді скажіть нам, хто він, цей добродій?

— Михайло його звати, — тихо-тихо говорив Карлик. — А більше я нічого про нього не знаю.

— Чим він займається?

— Колись я вчив його свого ремесла. Загалом промишляв він, як і багато хто: щось дістати, щось продати, щось поміняти.

— Ага! — зрадів Релінк. — Торговець, спекулянт — чудово! Що ви можете нам іще сказати?

— Нічого.

— Спасибі, маленький чоловічку. Відведіть його.

— Отже, звати вас справді Михайло? — допитував далі Релінк. — А прізвище?

— Григоренко, я ж казав…

— Ну що ж, поступово все проясняється, — самовдоволено говорив Релінк, радо потираючи руки. — А в нас такий обов’язок — все з’ясувати. До вашого відома, мої люди були в лікарні зовсім з іншого приводу, а випадково напоролися на вас. Головний лікар через вас учинив моїм людям істерику, але так чи інакше, доводиться займатись і вами, і, як бачите, не даремно. Нас дуже стривожив сьогоднішній випадок на базарі. Скажіть, навіщо вам потрібно було тікати?

— Неохота, щоб у Німеччину відправили, — відповів Григоренко.

— Ну, це я розумію… — погодився Релінк і, почекавши трохи, наказав вивести Григоренка.

Залишившись сам, Релінк вискочив з-за стола і почав енергійно ходити від стінки до стінки. З того часу, як Любченко подзвонила йому з лікарні, Релінк був певен, що вийшов на слід великого звіра. Ця впевненість не залишала його й тепер. Звичайно, найкраще було б запросити в кабінет Любченко і на ставці віч-на-віч викрити Григоренка. Та, по-перше, цей доказ може лишитися єдиним, і він ще не веде по сліду далі. По-друге, на даному етапі слідства не можна було розкривати причетність Любченко до СД. Навпаки, Григоренка треба переконати, що вона до його арешту не має ніякого відношення. Релінк уже не раз переконувався, що серед арештованих безвідмовно діє свій невловний бездротовий телеграф, і Григоренко може ним повідомити на волю, що Любченко — агент СД. Тоді вся операція розвалиться на самому початку, а пастка в лікарні зовсім випаде з гри…

Релінк швидко пройшов у сусідню кімнату, де сиділа Любченко.