"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Але найважче становище у Григоренка. Після походу до партизанів він знову не мав ні роботи, ні житла. Та головне — у хлопця подалися нерви. Першими це зрозуміли його товариші: вони допомагали йому ховатись, а він з ними лаявся, докоряв за егоїзм, вважав, що його всі ображають. А сам тим часом став справжнім утриманцем і для свого влаштування нічогісінько не робив.

Шрагін про стан зв’язкового узнав дещо пізніше — з ним Григоренко поводився як і раніше, накази його виконував і під час кожної зустрічі докладно розказував, яких він заходів вживає, щоб стати на роботу і знайти житло.

Якось надвечір Шрагін за розкладом зустрівся з ним біля вокзалу, і вони потрапили в зону облави. Становище було, звичайно, небезпечне, але далеко не безвихідне. Виручили чудові документи Шрагіна.

Уже давно минула небезпека, а Григоренко все ще тремтів.

— Слухайте, не можна ж вдаватися в такий переполох, — з прикрістю сказав йому Шрагін. І у відповідь почув:

— Добре вам…

— Так, мені дуже добре, — ніби погодився Шрагін і в цю хвилину вирішив, що ця людина більше не повинна виконувати обов’язки зв’язкового. Коли Шрагін сказав йому про це, Григоренко не образився, не здивувався, навіть нічого не спитав.

— Вам видніше, Ігоре Миколайовичу, — якось байдуже відізвався він…

У тривожних роздумах Шрагіна про становище групи історія з Григоренком посідала своє особливе, болюче місце. Шрагін винуватив себе в тому, що вчасно не розгадав хлопця, не допоміг йому стати кращим. Адже, приїхавши сюди, Григоренко напевно вважав себе готовим до красивих подвигів і навіть до загибелі — і теж красивої і героїчної. Тоді, на початку, він не влаштовувався на роботу зовсім не тому, що не міг знайти собі відповідного місця. Він просто не міг допустити, що він, призначений для здійснення подвигів, буде, як Харченко і Димко, місити тісто на макаронній фабриці, або, як Дем’янов, забивати худобу на бойні чи, як Ковальов і Назаров, лазити під товарними вагонами, перевіряючи зчеплення. І те, що під час першого знайомства Шрагін сприйняв у ньому за впевненість і хоробрість, насправді було самовпевненістю, що приховувала від першого погляду небезпечне нерозуміння професії розвідника. Цей прорахунок Шрагін не міг собі простити. Тепер він розумів, що швидко виявити цей свій прорахунок не зумів тільки тому, що Григоренко став зв’язковим, виконувати його вказівки і організовувати зустрічі не було особливо важкою роботою.

Невдалий похід до партизанів остаточно надломив Григоренка. Його душу, як іржа, почав роз’їдати страх. Він старанно приховував його, але не міг приховати роздратування і озлобленості. Він підозрював, що Шрагін навмисно зволікає з його влаштуванням. «Випробовує мене на злом», — казав він товаришам. Тим часом Шрагін робив усе, щоб убезпечити його від біди…

Перебувши ніч у підвалі в Димка, Григоренко вранці вирушив на базар. Димко відговорював його, радив нікуди не ходити і чекати звісток од Шрагіна.

— Я розвідник, а не сторож твого льоху, — визвірився Григоренко. — Піду пошукаю все-таки ту людину, яка обіцяла мені роботу.

Людина, що обіцяла йому роботу, справді існувала, але обіцянку давала ще минулого року, і з того часу Григоренко її не бачив. На базарі він і не шукав тієї людини. Не маючи останнім часом доручень од Шрагіна, він ходив на базар тільки для того, щоб показати товаришам, нібито в нього є там якісь справи і що він ще діє. Крім того, він знав, що в базарному натовпі менш примітний і перебуває у відносній безпеці.

Прийшовши на базар, Григоренко, як завжди, проштовхався до будочки свого давнього знайомого годинникаря, якого за маленький зріст усі звали Карликом. Свого часу саме Карлик дав йому кілька поквапних уроків свого ремесла. Це була дуже добра людина, і Григоренко останнім часом з цього користався: він позичав у Карлика гроші під якісь майбутні заробітки. І хоча Григоренко перед ним гороїжився і брехав про якісь свої успіхи в комерційних справах, Карлик відчував, що насправді його знайомий живе дуже погано, і кожного разу до приходу Григоренка припасав для нього харчі. Він би й притулок дав Григоренку в себе, та сам наймав куток у великій родині.

— Здоров, Карлик! — весело привітав його Григоренко, протискуючись у будочку крізь вузенькі двері і сідаючи на ящик, біля якого висіли в повітрі коротенькі ноги годинникаря. Він працював, сидячи на високому дитячому стільці.

Карлик весело і дружелюбно подивився через плече на гостя, не уриваючи розмови з клієнтом, що приніс йому мертвого будильника.

— Обидві пружини лопнули, і ходова, і дзвінкова, — поставив він діагноз.

— Діти перекрутили, — засмучено пояснив клієнт.

— А навіщо вам дзвінкову лагодити, службу боїтесь проспати? — запитав Карлик.

— Яка ще там служба? — образився клієнт.

— Та я про те ж і кажу, — усміхнувся Карлик. — Дзвінок ми не лагодитимемо, а хід відновимо, хай цокають, а то може здатися, що все життя зупинилось. А за саму ходову пружину ціна ремонту наполовину менша.

Прийнявши замовлення, Карлик закрив віконечко фанеркою і повернувся до Григоренка.

— Їв сьогодні?

— Ніколи було, — зневажливо відповів Григоренко.

Карлик усміхнувся і дістав з-під стола окраєць хліба, на якому лежав маленький шматочок сала.

— Пригощайся.

У будочці потемнішало.

— Знову хуртовина, — зітхнув Карлик і щільніше притиснув фанерку. — Ну, як твій гешефт? Вийшов?

— Про борг турбуєшся? — Григоренко перестав жувати і, звузивши очі, глянув на Карлика.

— Дурний ти хлопець, — зітхнув годинникар. — Навіщо мені твій борг, я ситий і сплю в теплі. Ти чув про новий наказ?

— Що там ще? — недбало запитав Григоренко.

— Поліція тепер по хатах ходить. Якщо чоловік або жінка з шістнадцяти до п’ятдесяти років ніде постійно не працюють, одразу етапом в Німеччину. А хто взагалі не працює понад шість місяців — у тюрму на перевірку. Вночі в будинку, де я