"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
Карлик замовк. Було чути, як за стіною будочки свище завірюха і приглушено гомонить базар.
— Сахарин німецький, сахарин німецький, — без кінця повторював хтось басом поряд з будочкою.
— А мені вони, сволота, вигідне діло зірвали, — сказав Григоренко. — Схопили сьогодні вночі ту людину, яка мені товар везла. Ще добре, що я немов відчув це — чемодан встиг приховати.
— Передчуття — велике діло, — задумливо сказав Карлик, який не вірив жодному слову Григоренка.
Раптом за стіною будочки базарний гомін затих і пролунав владний вигук:
— Стояти на місці! Всім стояти! Ані руш!
— Знову облава, — шепнув Карлик. — Залазь сюди.
Григоренко слухняно заліз під високий столик і присів там навпочіпки. Карлик закрив його аркушем паперу, що лежав у нього на столі, й почав розбирати будильник.
— Що ти там бачиш? — тихо спитав Григоренко.
— Сиди тихо, нічого не бачу. Верхню шибку снігом заліпило, а фанерку краще не відкривати.
Так, причаївшись, вони просиділи досить довго. Раптом фанерка з тріском відлетіла і у віконечко просунулася голова поліцая.
— А, Карлик? Чи не купиш часом годинник? — Не дожидаючи відповіді, він відійшов од віконечка і наступної миті розчинив двері будки. Протягом відкинуло вбік папір, який закривав Григоренка.
— Це хто такий? Ану, вилазь, покажись.
Григоренко виліз з-під столика і став перед поліцаєм.
— Чого у схованки граєшся? — добродушно спитав поліцай.
— Та грівся він у мене, — сказав Карлик.
— Ану, ходімо на світло, поговоримо, — наказав поліцай і вийшов з будки.
Григоренко думав тільки мить. Потім диким стрибком кинувся на поліцая і збив його з ніг. Він знав: за три кроки є вузький прохід між ларками, а там кінець площі й вулиця.
Коли поліцай отямившись зчинив галас, Григоренко вже проскочив між ларками. В кінці базарної площі стояла машина, на неї садовили затриманих на товкучці людей. Поліцаї, що стояли біля машини, побачили втікаючого і почали стріляти. Григоренко чув посвист куль, та незабаром його сховав ріг будинку. Пробігши трохи вулицею, він перестрибнув через невисокий паркан, швидко перетнув безлюдний садок і, знову перемахнувши через огорожу, опинився на іншій вулиці. На щастя, тут нікого не було, і він повільно попрямував до центра міста. Невдовзі він вийшов на головну вулицю, підійшов до кінотеатру і, недовго думаючи, купив квиток.
До початку сеансу лишалося майже півгодини, але в фойє було вже багато людей. Григоренко стояв біля дверей в туалет — на випадок, якщо з’явиться поліція, він скористається вікном в убиральні, що виходить у двір сусіднього будинку. Та до початку сеансу нічого не сталося…
Григоренко сів і трохи заспокоївся. Він дивився фільм і думав про те, що йому робити. І чим більше він про це думав, тим ставало страшніше. Становище здавалося настільки безвихідним, що йому захотілось, аби кіносеанс тривав якомога довше, цілу вічність, рятуючи його від необхідності вийти на вулицю. Йому ввижалося, що біля під’їзду кінотеатру на нього вже чекають гестапівці. Потім він почав вселяти собі думку, що вийде звідси благополучно, а на умовленому місці побачить мітку Шрагіна, що наказує негайно йти на зустріч. А там уже жде людина, яка відведе його в безпечне місце…
Гестапівців біля кінотеатру не було, і Григоренко без будь-яких ускладнень дійшов до місця, де сподівався побачити мітку — наказ про зустріч. Але мітки не було. Він пішов далі і незабаром опинився біля лікарні для туберкульозно хворих. Сяйнула думка: він згадав, як одного разу Шрагін казав йому про лікарку. Точилася в них тоді розмова про пильність. І як приклад Шрагін розповів йому, як ця лікарка весь час лізе до нього з патріотичними розмовами, навіть натякає, що готова ховати в лікарні патріотів. А він їй не вірить ні на йоту… Тепер, стоячи біля лікарні, Григоренко в думці почав сперечатися із Шрагіним. «Чому він не вірить лікарці? Він взагалі нікому не вірить…» Він умовляв і накручував себе доти, поки не вирішив.
Коло дверей з табличкою «Приймальна палата» йому на якусь мить здалося, що він робить неправильно. Але він зараз же відкинув сумніви і постукав. Двері прочинились, бабуся в білій косинці спитала, кого йому треба.
— Головного лікаря хочу бачити, — по-начальницькому промовив Григоренко.
— Зачекайте тут, — сказала бабуся і зникла.
Хвилин через п’ять на ганок вийшла літня жінка в пальті, поверх якого накинутий білий халат.
— Ви до мене? — спитала вона і, побачивши, що Григоренко бариться з відповіддю, пояснила: — Я головний лікар.
Григоренко оглянувся на всі боки і тихо сказав:
— Ви повинні мене сховати, розумієте?
Любченко довго мовчала, не дивлячись на Григоренка.
— Чому ви зволікаєте? — з погрозою спитав він. — Самі ж казали, що можете це зробити, чи тепер передумали? Тоді так і скажіть, обійдемось.
— Приходьте сюди, коли зовсім смеркне, — сказала Любченко і пішла в приміщення.
До повної темряви лишалося не більше години. Григоренко вирішив далеко не ходити. Він уже зовсім заспокоївся, навіть хвалив себе за рішучість. Повільно дійшов до перехрестя, повернув за ріг, пройшов до наступного перехрестя, знову завернув. І коли він так тричі обійшов лікарняний квартал, стало зовсім темно.
Любченко вже чекала його на ганку.
— Швидко за мною, — шепнула вона.
Вони ввійшли в темний коридор, що пахнув ліками. Любченко показала йому на двері:
— Сюди.
Це був її кабінет. Праворуч — маленький письмовий стіл, на якому стояв телефонний апарат і тьмяно горіла гасова лампа. Ліворуч, за ширмою, — клейончата кушетка, застелена простирадлом.
Біля кушетки ще двері. У
