"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
— Що трапилось?
— Прибув зв’язковий з Одеси.
— Буду через годину…
Шрагін прискорив ходу і пішов далі, а Григоренко звернув у провулок.
Вважаючи становище Федорчука найміцнішим, Шрагін залишив одеським товаришам його адресу, але останніми днями він уже не вірив, що ця адреса знадобиться. Не помічаючи дощу, Шрагін енергійно простував вулицями міста. Він зарезервував собі годину для того, щоб прийти до Федорчука, коли стемніє, і щоб продумати повідомлення в Москву — він уже був певен, що його зв’язок з Москвою через Одесу налагоджено і що зв’язковий прибув саме з цією радісною звісткою.
Федорчук ждав Шрагіна біля воріт свого будинку.
— Дивненький кур’єрчик завітав, — сказав він, привітавшись.
— Чим?
— Зараз побачите…
Вони ввійшли в хату. З-за стола назустріч Шрагіну підвівся хлопчина років шістнадцяти. У нього був вигляд безпритульного двадцятих років: скуйовджений брудний чуб, на плечах — піджак, що звисав до колін, на ногах — підв’язані мотузками шкарбани.
— Мене звуть Боря, — поважно сказав він сиплим голосом і зараз же скоромовкою випалив пароль, який Шрагін залишив одеському підпільнику Андрієві Прокоповичу.
— Здрастуй, Боря, — Шрагін стиснув тверду долоньку хлопчика.
— Ну, розказуй, з чим прийшов.
— Пароль-відповідь, — суворо зажадав Боря, вивільняючи руку.
Шрагін сказав відповідну фразу пароля, і тоді Боря заспокоївся.
— Отак буде краще…
Він вийняв з подертої підкладки піджака сірникову коробку і віддав її Шрагіну:
— Там усе, що треба…
І справді, в сірниковій коробці містилося все, що було потрібне Шрагіну, більше того — в ній було все, про що він міг тільки мріяти.
Насамперед він прочитав шифрування з Москви:
«Все, що ви просили, приготовлено, проте скидання, не забезпечене оперативним зв’язком або не супроводжуване вашою людиною, не має сенсу. Ми ще в травні мали радіоповідомлення з штабу 26-ї дивізії про прибуття до них вашого кур’єра, але вашого повідомлення ми не одержали. Дивізія в ті дні потрапила в оточення і була розбита. Доля вашого кур’єра невідома. Намагаємось організувати доставку вам необхідного з допомогою одеських товаришів. Тимчасово зв’язок з нами також через них. Ждемо ваших нових радіоповідомлень і відзначаємо велику важливість попередніх. Конче потрібно знати, що тепер думають і кажуть гітлерівці про Сталінград. Уважно стежте за їхніми діями у зв’язку, з Кавказьким фронтом. Ваша сім я шле вам привіт з Уралу, у них все гаразд. За нашими відомостями, СД на всьому півдні України проводить тотальний терор, будьте гранично обережні в діях групи і своїх особисто…»
Неважко догадатись, що означало для Шрагіна це шифрування і з яким хвилюванням він його читав. У цей найважчий час Москва стала поруч з ним.
У коробці була ще записка від Андрія Прокоповича.
«Все, як бачите, з’ясувалося, — писав він. — Подавець цього буде постійним зв’язковим. Передавайте йому ваші шифрування для Москви. Хлопчина тричі перевірений, надійний. ’Він приходитиме до вас двічі на місяць. Числа та інші умови встановіть самі. Ми всі бажаємо вам успіхів…»
Цього разу Боря поніс докладне шифрування Шрагіна про становище групи, про те, що відбувається в місті, і зібрані за час відсутності зв’язку розвідувальні дані.
Боря заховав сірникову коробку в надрах свого піджака і сказав:
— Я пішов. Через дванадцять днів буду як штик. Шрагін і Федорчук не встигли навіть як слід з ним попрощатись.
— Що Москва шле? — осілим голосом спитав Федорчук.
Шрагін прочитав йому шифрування. Федорчук слухав, схиливши свою велику кудлату голову над пудовими кулаками, що лежали на столі, стиснутими в суглобах. Потім він довго мовчав, переборюючи хвилювання, і, нарешті, неголосно мовив:
— Ігоре Миколайовичу, скажіть «добре» на мою операцію. Все вже налагоджено до найменшої дрібниці.
— Розкажіть.
І справді, все в нього було ретельно продумано, вивірено, підготовлено для диверсії на нафтобазі. З настанням темряви він візьме відро і піде до відкритого резервуару з нафтою. Щоб не викликати підозри у вартових, він кожного вечора ходив туди з цим відром, щоб набрати нафти для розпалювання грубки в кімнаті чергового. Проте цього разу в відрі лежатимуть три пляшки з протитанковим пальним. До однієї з пляшок приєднаний бікфордів шнур, кільцями складений на дні відра і прикритий куском азбесту. Шнур згорає рівно за дев’ять хвилин. Федорчук підпалить шнур ще в кімнаті чергового і швидко піде до мети. Залишивши відро на краю відкритого резервуару, він швидко повернеться в кімнату чергового. Вибух першої пляшки підпалить інші, розбризкає рідину, що вже горітиме. Спершу від неї спалахне нафта у відкритому резервуарі, а потім, роздмухувана вітром пожежа неминуче обхопить всю територію нафтосховища, а також і величезні закриті баки з бензином.
Все було добре продумано, але все-таки Шрагін «добре» не сказав. Йому здалося, що Федорчук, запалившись ідеєю відповісти Москві своєю операцією, надмірно цим схвильований і може припуститись небезпечної в такій справі поквапливості.
— Почекаємо, Олександре Платоновичу, — зауважив Шрагін і, побачивши, як спалахнув Федорчук, додав: — Давайте приурочимо вашу справу до Жовтневих свят. Домовились?
Федорчук мовчав, було видно, що він не згодний.
Вернувшись додому, Шрагін з досадою згадав, що сьогодні субота, а це значить, що в Емми Густавівни гості. Та от і вона в яскраво-зеленому кімоно, що прислав їй Аммельштейн, схожа на папугу з перебитими крилами.
— Як чудово, що ви прийшли! — проворкувала вона. — Ідіть скоріше до столу. Віллі прислав справжні-справжнісінькі сардини…
Віллі — це Аммельштейн.
Останнім часом Емма Густавівна неодмінно тягнула Шрагіна
