Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Моя потаємна надія побути залишок дня на самоті в Центральному парку згинула в скляних лопатях обертових дверей на виході з редакції «Лейдіз дей». Мене викинуло в теплий дощ і затягнуло в імлисту й гуркітливу печеру таксі разом із Бетсі, Гільдою та Емілі-Енн Оффенбах — стриманою молодою жіночкою, яка мала зібране у вузол на маківці руде волосся, а також чоловіка й трьох дітей у Тінеку, що в штаті Нью-Джерсі.

Фільм виявився геть непереконливим. Головну роль грала білява дівчина, на вигляд як Джун Еллісон, але насправді якась інша, другу роль грала сексапільна брюнетка, на вигляд як Елізабет Тейлор, але насправді якась інша, а крім них — ще двоє кремезних широкоплечих тупаків, яких звали Рік і Ґіл чи якось так.

То було романтичне кіно про американських футболістів, ще й зняте в техніколорі.

Ненавиджу техніколор. Таке враження, ніби всіх, хто знімається в такому кіно, просто зобов’язують перевдягатися в щось яскраве для кожної нової сцени та стояти, наче сушарка для одягу, серед дуже зелених дерев, або дуже жовтої пшениці, або дуже синього океану, що котить урізнобіч багатокілометрові хвилі.

Дія того фільму відбувалася здебільшого на трибунах стадіону, звідки двоє дівчат — у формі, з оранжевими хризантемами завбільшки з капустини на лацканах — махали руками й викрикували підбадьорення, або ж у бальній залі, де ці дівчата, вбрані в сукні такі ж пишні, як у «Віднесених вітром», кружляли в танці зі своїми кавалерами, однак іноді тікали звідти у вбиральню, щоби припудрити носики й наговорити одна одній купу жорстоких і образливих слів.

Зрештою я зрозуміла, що добра дівчина лишиться з добрим героєм-футболістом, а сексапільна дівчина лишиться з ніким, бо хлопець на ім’я Ґіл хотів собі тільки коханку, а не дружину, і пакував валізи до Європи з одним авіаквитком в один бік.

Приблизно в той самий момент я почала дивно почуватись. Я роззирнулася, поглянула на зосереджені маленькі личка, однаково залиті блакитним світлом, і на потилиці, однаково занурені в темряву, і всі ці голівки здалися мені лише голівками безтямних сновид, не більше й не менше.

З’явилося страхітливе передчуття, що мене от‑от знудить. Я не розуміла, чи це мені так скрутило живіт від фільму, чи від усієї тієї поглинутої ікри.

— Я повертаюся в готель, — прошепотіла я Бетсі в напівтемряві.

Смертельно зосереджена Бетсі витріщалася на екран.

— Тобі зле? — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами.

— Ні, мені збіса зле.

— Мені теж, я поїду з тобою.

Ми зіслизнули з крісел і незліченними «перепрошую, перепрошую, перепрошую» пробили собі дорогу до виходу повз людей, які буркотіли, й шипіли, й посували свої гумаки та парасольки, аби дати нам пройти, і я наступила на стільки ніг, на скільки лишень зуміла, бо це відвертало мою увагу від нестримного нападу нудоти, що надимався й наближався до мене так стрімко, аж я вже не бачила довкола нічого іншого.

Коли ми вийшли на вулицю, рештки теплуватого дощу досі падали на тротуари.

Бетсі була просто-таки страшна. Рум’янець зійшов із її щік, набрякле лице висіло переді мною в повітрі, зеленаве й вогке від поту. Ми попадали на заднє сидіння одного з тих картато-жовтих таксі, що завжди чекають на узбіччі, коли розмірковуєш, чи варто брати таксі, й упродовж поїздки до готелю мене знудило раз, а Бетсі знудило двічі.

Водій так різко повертав, аж нас обох кидало на задньому сидінні то в один бік, то в інший. Щоразу, коли когось із нас нудило, одна тихенько нахилялася й удавала, ніби впустила щось на підлогу, а друга бурмотіла собі під ніс якусь пісеньку й удавала, ніби дивиться у вікно.

Здається, водій усе одно зрозумів, що ми робимо.

— Агов, — запротестував він, проскочивши повз світлофор, який щойно засвітився червоним, — у моїй машині цього не робіть, вийдіть і робіть це на вулиці!

Але ми нічого не відповіли — як я зрозуміла, він бачив, що ми вже майже доїхали, тож не вигнав нас на вулицю, доки авто зупинилося біля центрального входу.

Ми не ризикнули з’ясовувати тариф. Просто поскидали йому в жменю всі монети, які мали, кинули кілька паперових носовичків на підлогу, щоб накрити калюжі, й побігли крізь вестибюль до порожнього ліфта. На наше щастя, людей о тій порі майже не було. У ліфті Бетсі знову знудило, і я притримала її голову, а потім знудило мене, і вона притримала мою.

Зазвичай, коли добряче знудить, миттєво легшає. Ми обійнялися, попрощались і розійшлися в протилежні кінці коридора, щоб улягтись у своїх кімнатах. Тільки спільний напад нудоти здатен так швидко зробити двох людей добрими друзями.

Але тієї ж хвилини, коли я зачинила за собою двері номера й доповзла до ліжка, мені стало зле як ніколи. Я відчула, що треба йти в туалет. Із чималим зусиллям я нап’яла на себе банний халат у волошки й покульгала у вбиральню.

Бетсі була вже там. Я чула, як вона стогне за дверима, тож поквапилася до туалету в сусідньому крилі. Здавалося, він так далеко, що я помру дорогою.

Я сіла на унітаз і сперлася головою об раковину: відчуття було, ніби з мене виходить не тільки обід, а й усі нутрощі. Нудота накочувалася ударними хвилями. Коли хвиля відступала, я опадала, наче мокре листя, мене трусило, а потім я відчувала, як вона накочується знову, і здавалося, що приміщення, вимощене, мов катівня, білими кахлями — вони були на підлозі під моїми ногами, наді мною, на стінах, — стискається й роздушує мене вщент.

Не уявляю, скільки це тривало. Я пустила в раковину потужний струмінь холодної води й витягнула корок, щоб люди, які хотіли би потрапити в туалет, вважали, буцім я просто перу одяг, а коли вирішила, що небезпека минула, я сповзла на підлогу, вляглася там і майже не ворушилася.

Здавалося, літо вже минуло. Я відчувала, як зима пробирає мене до кісток, як цокотить моїми зубами, і як великий білий готельний рушник, що його я притягла із собою з номера, лежав під моєю головою задубілий, мов сніговий замет.

Мені подумалося, що так грюкати в двері вбиральні, як‑от хтось грюкав у мої, — страшенно нечемно. Цей хтось міг би піти за ріг, у туалет сусіднього крила, як зробила я, і дати спокій тому, хто зачинився тут. Однак невідома особа грюкала й просила впустити, і мені здалося, що я майже впізнала голос. Він був трохи подібний на голос Емілі-Енн Оффенбах.

— Хвилинку, — сказала я. Слова випадали з рота, в’язкі, наче меляса.

Я зібралася докупи, повільно підвелася, вдесяте злила по собі, обмила раковину, скрутила рушник так, щоб не кидались в очі плями блювотиння, відімкнула двері та вийшла в коридор.

Якби я глянула на Емілі-Енн чи ще на когось, то просто вмерла би, тож я вчепилася скляним поглядом за вікно в кінці коридору й мовчки пересувала ноги одну по одній.

А тоді я побачила чийсь черевик.

То був грубий черевик із потрісканої чорної шкіри, доволі старий, його носак із хвилястим перфорованим орнаментом не був начищеним до блиску. Здається, він стояв на тій самій зеленій поверхні, що так боляче тиснула мені у вилицю.

Я намагалася не ворушитися й чекала якоїсь підказки, що робити далі. Трохи лівіше від черевика я побачила розмитий