Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Помалу я допетрала, що Константин намагається домовитися зі мною про зустріч того ж дня.

— Хочете по обіді побачити ООН?

— Я вже бачу ООН, — відповіла я, дещо істерично захихотівши.

Здається, він ніяк не зреагував.

— Я бачу будівлю з вікна, — можливо, моя англійська могла виявитися для нього трохи зашвидкою.

Запала мовчанка. А тоді він сказав:

— Може, потім захочете трохи перекусити.

Я почула вислів із лексикону місіс Віллард, і в мене опустилися руки. Вона вічно всіх запрошувала «трохи перекусити». Я згадала, що під час першого приїзду в Америку цей чоловік гостював у домі місіс Віллард — вона брала участь у тій затії, коли приймаєш у себе іноземців, а за це іноземці приймають тебе в себе.

Тепер стало ясно, що місіс Віллард просто обміняла свій візит у Росію на мій «перекус» у Нью-Йорку.

— Так, я не проти трохи перекусити, — відповіла я холодно. — О котрій ви приїдете?

— Я приїду по вас на авто близько другої. Це «Амазон», так?

— Так.

— Ага, я знаю, де це.

На мить мені вчувся якийсь підтекст у його тоні, але потім я зрозуміла, що секретарки з ООН теж могли селитися в «Амазоні» й що він, мабуть, ходив на побачення з котроюсь із них. Я дочекалася, доки він покладе слухавку, потім поклала слухавку й собі та відкинулася на подушки в похмурому настрої.

Знову я нафантазувала собі неймовірного чоловіка, який пристрасно закохається в мене з першого погляду за геть прозаїчних обставин. Екскурсія в ООН і післяекскурсійний сендвіч!

Я намагалась якось підняти свій бойовий дух.

Певно, цей перекладач, знайомий місіс Віллард, виявиться низеньким і бридким, і я зрештою зневажатиму його так само, як зневажаю Бадді Вілларда. Ця думка мене почасти вдовольнила. Бо я зневажала Бадді Вілларда, і хоч усі досі вірили, що ми поберемося, коли його випишуть із туберкульозного санаторію, я точно знала, що ніколи в житті не вийду за нього, хай навіть він буде останнім чоловіком на Землі.

Бадді Віллард був лицеміром.

Звісно, я не одразу викрила його лицемірство. Він здавався мені найчудеснішим хлопцем з усіх, кого я знала. Захоплювалася ним п’ять років, перш ніж він звернув на мене хоч якусь увагу, а тоді настали щасливі часи, коли я все ще була ним зацікавлена, а він уже звертав на мене увагу, і саме тоді, коли він почав звертати на мене дедалі більше уваги, я зовсім випадково дізналась, який він насправді лицемір, і от він уже хотів, щоб я вийшла за нього, а я люто його ненавиділа.

Найгіршим було те, що я не наважувалася відверто розповісти йому, якої я про нього думки, бо він захворів на туберкульоз, перш ніж я зважилася це зробити, і от я мусила розраджувати його, допоки він одужає і зможе прийняти неприкрашену правду про себе.

Я вирішила не спускатися в кафетерій на сніданок. Довелося би вдягатись, а який сенс вдягатися, коли плануєш решту ранку пролежати в ліжку? Мабуть, можна було подзвонити вниз і попросити занести мені сніданок, але тоді довелося б давати чайові, а я ніколи не знаю, скільки чайових маю дати. У мене був дуже прикрий досвід із чайовими в НьюЙорку.

Коли я вперше прибула в «Амазон», лисуватий, схожий на гнома чоловік у формі портьє підняв мою валізу в ліфті й відчинив переді мною двері номера. Звісно, я одразу побігла до вікна — хотіла дізнатися, що з нього видно. Минув якийсь час, і я почула, як портьє крутить крани у ванній і каже: «Тут гаряча вода, а тут холодна», — а потім він заходився крутити радіо та перелічувати нью-йоркські радіостанції, і я вже почувалася незручно, тож відвернулася від нього й жорстко сказала: «Дякую, що піднесли мою валізу».

«Дякую, дякую, дякую. Ясно!» — прошипів він агресивно, наче в чомусь мене звинувачував, і не встигла я розвернутися й глянути, що не так, аж він зник, різко гримнувши дверима.

Потім я розповіла Дорін про дивну поведінку портьє, а вона пояснила: «Дурненька, він хотів чайових».

Я запитала, скільки треба було йому дати, і вона сказала, що бодай четвертак чи тридцять п’ять центів, якщо валіза дуже важка. Але ту валізу я й сама запросто донесла б до номера, просто портьє так виразно хотів допомогти, що я погодилася. Мені здавалося, що такі послуги мають входити у вартість номера.

Ненавиджу платити людям гроші за щось, що я могла б зробити самостійно, мене такі речі нервують.

Дорін казала, що чайові мають становити десять відсотків від вартості, але, як на лихо, мені щоразу бракувало дрібних, і я почувалася б геть по-дурному, якби дала комусь п’ятдесят центів однією монетою й сказала б: «Тут п’ятнадцять центів ваших чайових, дайте, будь ласка, тридцять п’ять решти».

Коли я вперше брала таксі в Нью-Йорку, лишила водієві десять центів. Поїздка коштувала долар, тож я вирішила, що десяти центів цілком досить, і, задоволена собою й усміхнена, віддала ту монетку водієві. Але він витріщився на свою долоню й так завмер, і витріщався на неї, коли я вже виходила з таксі зі сподіванням, що не лишила йому помилково канадських центів, а тоді заверещав: «Леді, я теж хочу жити як усі!» — і то так гучно, аж я злякалася й побігла. На щастя, він зупинився на світлофорі, бо інакше, боюся, їхав би за мною далі й принижував би мене криками. Коли я поділилася цією історією з Дорін, вона сказала, що прийнятна частка чайових могла зрости до п’ятнадцяти відсотків, відколи вона востаннє була в Нью-Йорку. Або так, або мені просто трапилася рідкісна гнида.

Я взялася за книжку, яку надіслала редакція «Лейдіз дей».

Коли розгорнула її, з-під обкладинки випала листівка. Зовні на ній був намальований пудель, який сидів у собачому кошику, вдягнений у квітчасту піжаму й дуже сумний, а всередині був той самий пудель, тільки тепер він злегка всміхався вві сні, лежачи під попонкою з вишитим віршиком: «Щоб одужати скоріш, міцно спи і добре їж». Під малюнком хтось написав від руки блідо-ліловим чорнилом: «Зичимо швидкого одужання!» — і підпис: «Ваші добрі друзі з журналу «Лейдіз дей»».

Я прогорнула кілька текстів, доки дійшла до оповідання про смоковницю.

Смоковниця росла між будинком юдея і жіночим монастирем, і той юдей ходив збирати стиглі смокви, і прекрасна смаглява черниця теж туди ходила, і зрештою настав день, коли вони помітили на гілці пташине гніздо, в якому лежало яйце, і спостерігаючи, як пташеня прокльовується на світ, вони відчули, як їхні руки торкнулися одна одної, а після того черниця вже не приходила збирати смокви разом із юдеєм, а замість неї приходила хитролиця посудниця-католичка, і щоразу, коли вони закінчували збирати смокви, вона рахувала, чи не зібрав юдей більше за неї, а юдей страшенно лютував.

Оповідання мені дуже сподобалося, особливо частини з описами запорошеної снігом смоковниці взимку та нестиглих зелених смокв навесні. Коли дочитала до останньої сторінки, стало прикро. Так хотілося залізти між чорних друкованих рядків, наче крізь паркан, і заснути під тим прекрасним зеленим деревом.

Схоже, ми з Бадді Віллардом були як ті