Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Лежачи на білому готельному ложі, відчуваючи самотність і безсилля, я подумала про Бадді Вілларда й про те, як йому, набагато слабшому та самотнішому за мене, лежалося в тому санаторії на Адірондаку[5], і відчула себе найгіршою у світі негідницею. У листах до мене Бадді постійно розповідав, як читав якогось поета, який теж був лікарем, і як дізнався про відомого вже покійного російського прозаїка, який теж був лікарем, і як зрештою дійшов висновку, що лікарі можуть непогано співіснувати з поетами.

Дивовижно, але всі два роки, впродовж яких ми пізнавали одне одного, Бадді Віллард співав іншої пісеньки. Пам’ятаю день, коли він усміхнувся й запитав: «Чи знаєш ти, Естер, що таке вірш?» — і я відповіла: «Ні, що?» — «Крихта пилу». Він був такий гордий цією вигадкою, що я просто стояла й тупо дивилася на його біляве волосся, і на його сині очі, і на його білі зуби — у нього були дуже великі, міцні й білі зуби — і відказала тільки: «Мабуть, так».

Минув цілий рік, доки я, лежачи в ліжку посеред Нью-Йорка, нарешті вигадала відповідь на ту репліку.

Я змарнувала чимало свого часу на уявні бесіди з Бадді Віллардом. Він був на кілька років старший за мене й дуже любив усе наукове, тому завжди міг усе довести. Коли я була з ним, весь час докладала зусиль, щоб на чомусь не засипатися.

Ті бесіди, які я подумки вела, щоразу починалися з тих самих реплік, що й наші з Бадді бесіди в житті, однак завершувалися моїми неперевершено дотепними відповідями, а не сидінням і бубнінням «мабуть, так».

Отже, лежачи горілиць у ліжку, я уявила, як Бадді запитує в мене: «Чи знаєш ти, Естер, що таке вірш?» — і я відповідаю: «Ні, що?» — «Крихта пилу». І тієї миті, коли він розпливається в усмішці, наповнюючись гордістю за сказане, я відповідаю: «Як і ті трупи, які ти розтинаєш. Як і ті люди, яких ти, на твою думку, лікуєш. Вони — лише пил, тільки пил, сам пил. Я вважаю, хороший вірш запросто переживе сотню тих людей разом узятих».

І ясно, що Бадді Вілларду буде нічого на це відповісти, адже я кажу правду. Люди зроблені з пилу, і я не розуміла, чому лікувати той пил було почеснішою працею, ніж писати вірші, що їх люди пам’ятатимуть і відтворюватимуть, коли їм буде сумно, або зле, або безсонно.

Моя біда була в тому, що всі слова Бадді Вілларда я приймала за правду. Пам’ятаю вечір, коли він уперше поцілував мене. То було після балу першокурсників у Єлі.

Він запросив мене на бал у дуже дивний спосіб.

Несподівано й без попередження він прийшов під мій будинок у час зимових канікул, вбраний у грубий білий светр із високим коміром, і був таким красивим, що я не могла на нього не витріщатися, і сказав: «Може, я приїду побачитися з тобою, коли будеш у коледжі, гаразд?»

То було як грім серед ясного неба. Я бачила Бадді лише по неділях у церкві, коли ми обоє приїжджали з коледжів, а поза тим — лише здалеку, тож я гадки не мала, що його вкусило, аби він пробіг три з половиною кілометри від свого будинку до мого — він сказав, що тренувався бігати перетятою місцевістю.

Звісно, наші матері були добрими приятельками. Вони разом ходили в школу, обидві одружилися зі своїми викладачами й оселилися в одному містечку, але Бадді весь час був деінде — то вчився на підготовчих курсах восени, то заробляв боротьбою з іржастим грибом у Монтані влітку, — тож давня дружба між нашими матерями насправді не відігравала жодної ролі.

Після того візиту я не чула від Бадді ні слова — до одного доброго суботнього ранку на початку березня. Я сиділа в себе й читала про Петра Пустельника та Вальтера Незаможного, готуючись до понеділкового іспиту з історії хрестових походів, аж раптом у коридорі задзеленчав телефон.

Зазвичай до телефона бігають усі почергово, але я була єдиною першокурсницею на поверсі, тому старшокурсниці змушували бігати переважно мене. Я зачекала хвильку, чи цього разу ніхто не позбавить мене необхідності вставати. Потім здогадалася, що всі, певно, пішли грати в сквош або роз’їхалися по домах, тож пішла до телефона.

«Естер, це ти?» — запитала студентка, яка чергувала внизу, і після мого «так» повідомила: «До тебе якийсь чоловік».

Почувши це, я здивувалася, бо жоден хлопець із тих, з ким я ходила на побачення всліпу, не озивався вдруге. Мені просто не щастило. Я терпіти не могла щосуботи ввечері спускатися з кімнати зі спітнілими долонями, пожерта цікавістю, й дізнаватися, що старшокурсниця вирішила познайомити мене із сином найліпшої подруги своєї тітки, і ним виявлявся якийсь блідий грибоподібний хлопчина з великими вухами, чи великими іклами, чи кривий на одну ногу. Я не вважала, що заслуговую на таке. Зрештою, я ніде не була крива, просто надто старанно вчилася й не вміла зупинятися.

Тож я зачесала волосся, підфарбувала губи й узяла підручник з історії, щоб, коли там буде хтось страшний, сказати, що саме збиралася в бібліотеку, і пішла вниз, а там виявився Бадді Віллард — спирався на столик для кореспонденції, вбраний у куртку кольору хакі, сині джинси й потерті сірі кеди, і всміхався мені.

Він сказав:

— Просто зайшов привітатися.

Я подумала, що трохи дивно їхати аж із Єлю, ще й, як він сказав, попутними задля заощадження, тільки щоб привітатися. І відповіла:

— Привіт. Ходімо посидимо на ґанку.

Мені хотілося вийти на ґанок, бо чергова старшокурсниця скрізь пхала свій ніс і зацікавлено поїдала мене поглядом. Вочевидь, вона вважала, що Бадді страшенно помилився у виборі.

Ми всілися поруч у кріслах-гойдалках. Повітря, пронизане сонячними променями, було прозорим і майже гарячим.

Бадді сказав:

— Я на пару хвилин, не довше.

Я відповіла:

— Та ну, лишайся на ланч.

— Ох, не можу. Я сюди приїхав на бал другокурсників із Джоан.

Я почувалася чемпіонкою з ідіотизму.

— Як їй ведеться? — запитала крижаним тоном.

Джоан Ґіллінґ теж була з нашого містечка й ходила з нами в церкву, а ще вступила в коледж на рік раніше за мене. Вона була великим цабе: староста курсу, навчається на фізиці та грає в хокей за чемпіонську команду. Мені щоразу ставало ніяково під скляним поглядом її гранітно-сірих очей, від блиску її надгробково-білих зубів і характерного придиху в голосі. Вона й сама була великою, мов кінь. Я схилялася до вельми недоброї думки про смаки Бадді.

Він відповів:

— Ах, Джоан. Вона попередила мене про бал за два місяці, а потім її мати попросила мою матір, щоб я супроводжував Джоан, хіба в мене був вибір?

Я невдоволено запитала:

— А нащо було погоджуватись, якщо ти не хотів?

— Та мені подобається Джоан. Їй завжди все одно, чи хлопець витрачає на неї гроші, і вона любить усякі штуки на природі. Наприклад, коли вона минулого разу приїжджала в Єль на вихідні, ми вибралися на велосипедах в Іст-Рок, і вона виявилася єдиною дівчиною, яку не треба підштовхувати вгору. Джоан така нічого.

Я аж захолола від заздрості. У Єлі я ніколи не була, а всі старшокурсниці з мого корпусу обожнювали їздити туди на вихідні. Я вирішила нічого не