Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

У коридорі нікого не було. Килим тягнувся з кінця в кінець, чистий і вічнозелений, за винятком нерівної темнуватої плями перед моїми дверима: наче хтось випадково розлив там склянку води, але витер майже досуха.

Розділ третій

Бенкетний стіл у редакції «Лейдіз дей» було заставлено тарелями: фаршировані крабовим м’ясом із майонезом половинки авокадо, слабко пропечений ростбіф і холодна печена курятина; на рівній віддалі одна від одної — кришталеві піали з чорною ікрою. Того ранку я не встигла поснідати в готельному кафетерії, тільки сьорбнула перевареної чорної кави — такої гіркої, що ніс морщився, — тож просто вмирала з голоду.

До приїзду в Нью-Йорк я ніколи в житті не їла у справжньому ресторані. «Говард Джонсонз» не рахується, бо там я куштувала тільки картоплю-фрі, чизбургери й ванільне фрапе в товаристві людей типу Бадді Вілларда. Хтозна-чому, але їжу я люблю, мабуть, понад усе у світі. Хай скільки їм, а зайвої ваги не набираю. За десять років у мене лише раз змінилася вага.

Мої улюблені страви — ті, де багато масла, сиру чи сметани. У Нью-Йорку нас так часто водили на звані ланчі з працівниками журналу та численними запрошеними знаменитостями, що я взяла за звичку швидко переглядати величезні рукописні меню, де крихітний гарнір із горошку коштував п’ятдесят-шістдесят центів, аж доки натраплю на найбагатші, найдорожчі страви, а тоді замовляла кілька з них.

Нас завжди частували редакційним коштом, тож провини я ніколи не відчувала. Я навмисне навчилася їсти так швидко, щоб мене не чекали ті, хто замовили тільки салат від шефа та грейпфрутовий сік, бо намагалися худнути. Майже всі, з ким я знайомилася в Нью-Йорку, намагалися худнути.

— Охоче запрошую до столу найпривабливіших і найкмітливіших юних леді, яких лишень щастило зустрічати нашому персоналу, — сопів у петличний мікрофон пухкий лисуватий церемоніймейстер. — Цей бенкет — лише крихта тієї гостинності, яку хотіла би запропонувати гостям дегустаційна кухня «Лейдіз дей» на знак вдячності за вашу присутність.

Як і належить леді, ми делікатно поплескали й сіли до величезного затягнутого скатертиною столу.

Було одинадцятеро нас, дівчат із журналу, більшість редакторів, за якими нас було закріплено, і в повному складі — штат дегустаційної кухні «Лейдіз дей» у білих кухарських фартухах, охайних сіточках на волоссі та з бездоганно нафарбованими обличчями того ж відтінку персикового пирога, що й їхня уніформа.

Нас було тільки одинадцятеро, тому що Дорін не прийшла. Якось так вийшло, що вона мала сидіти біля мене, і стілець стояв незайнятий. Я взяла для неї сувенір із тих, якими позначили наші місця, — кишенькове люстерко, на кришці якого мережаними літерами було виведено «Дорін», а саме срібне дзеркальце оточував орнамент із глазурованих маргариток.

Дорін проводила той день із Ленні Шепердом. Тепер вона присвячувала Ленні Шеперду більшість вільного часу.

За годину до ланчу в «Лейдіз дей» — великому жіночому журналі, де розкішні розвороти з кольоровими знімками їжі щомісяця присвячували новій темі та місцевості, — нам влаштували екскурсію нескінченними осяйними кухнями й показали, як складно в умовах яскравого освітлення сфотографувати яблучний пиріг із морозивом, бо морозиво тане, його доводиться підпирати ззаду зубочистками чи замінювати, коли воно починає втрачати вигляд.

Від усієї тієї їжі в їхніх кухнях мені запаморочилося. Не скажу, що вдома нам бракувало їжі, просто моя бабуся завжди купувала економні набори чи м’ясні рулети «за вигідною ціною», а ще в неї була звичка, щойно піднесеш першу виделку до рота, нагадувати: «Сподіваюся, тобі смакує, воно коштує сорок один цент за фунт», — і від цього щоразу виникало відчуття, ніби замість недільного обіду я ковтаю гроші.

Коли ми стояли за спинками стільців і слухали привітальну промову, я нахилила голову і потай вивчала розташування піал з ікрою. Одна з них займала стратегічну позицію між моїм місцем і незайнятим місцем Дорін.

Я розрахувала, що дівчина навпроти не дотягнеться, бо їй заважатиме гора марципанових фруктів посередині, а Бетсі, яка була ліворуч від мене, виявиться надто скромною, щоб попросити поділитись, якщо я затулятиму піалу ліктем, під яким буде моя тарілка для хліба й масла. До того ж наступна піала стояла трохи правіше від другої сусідки Бетсі — вона зможе взяти ікри звідти.

У нас із дідом був один довгограйний жарт. Дід працював офіціантом у заміському клубі неподалік мого рідного містечка, і щонеділі бабуся їздила туди по нього, щоб забрати додому на вихідний понеділок. Ми з братом почергово супроводжували бабусю, а дід сервірував для нас недільну вечерю, як для постійних гостей клубу. Він любив частувати мене делікатесами, і на дев’ятому році життя в мене розвинулася пристрасть до холодного супу вішисуаз, ікри й анчоусного паштету.

Жарт був такий: на весілля дід забезпечить мені стільки ікри, скільки я зможу з’їсти. То був жарт, бо заміж я не збиралася ніколи, а навіть якби збиралася, дід не міг собі дозволити стільки ікри — хіба що викрав би з клубної кухні й повіз у валізі.

Під прикриттям дзвону келихів із водою, столових приборів і порцеляни я виклала свою тарілку скибками курячого м’яса. Потім укрила їх щедрим шаром ікри — наче мастила на хліб арахісове масло. Тоді одну за одною підчіплювала пальцями курячі скибки, скручувала їх, аби ікра не повипадала, і з’їдала.

Після численних надривних спроб з’ясувати призначення різних ложок і виделок я виявила: якщо за столом утнути щось не те, але зробити це дещо зухвало, начебто з цілковитою впевненістю, що все робиш правильно, — тобі нічого не буде й ніхто не вважатиме тебе невігласкою чи нечемою. Усі сприйматимуть тебе як велику дотепницю й оригіналку.

Цієї штуки я навчилася, коли Джей Сі запросила мене на ланч із відомим поетом. Він прийшов у страшному розтягнутому піджаку з пістряво-коричневого твіду й сірих штанах, а під піджаком мав тонкий картатий червоно-синій джемпер — прийшов так у вкрай формальний ресторан із фонтанами та кришталевими люстрами, де всі чоловіки були в темних костюмах і білосніжних сорочках.

Той поет їв салат руками, шматок за шматком, і обговорював зі мною протиставлення природи мистецтву. Я не могла відірвати погляду від блідих пальців, подібних на обрубки, що носили з полумиска до поетового рота салатне листя, з якого крапав соус. Ніхто не кпив із нього, не робив грубих зауважень. Той поет їв салат руками так, наче це найзручніший і найприродніший спосіб їсти салат.

Біля мене не було нікого з редакції чи кухні «Лейдіз дей», Бетсі виглядала милою й привітною, а ще здавалося, що ікри вона не вподобала, тож я діяла дедалі впевненіше. Покінчивши з першою тарілкою холодної курки з ікрою, я вимостила собі ще одну. А тоді напосіла на авокадо з крабовим салатом.

Авокадо — мій улюблений фрукт. Щонеділі дід привозив мені з роботи авокадо, заховавши його у валізі під шістьма засмальцьованими сорочками та недільною газетою. Він навчив мене, як його їсти: треба розпустити в каструльці виноградного джему, додати до нього французької заправки, цим червоним соусом наповнити половинку авокадо — й так їсти. Я відчула, що скучила за домом, коли згадала про той соус. Крабовий салат не міг із ним