Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

— Тепер із нею все гаразд.

Голос долинав зі спокійного й розважливого джерела, розташованого десь наді мною. Якийсь час нічого дивного в ньому не було, але потім він здався мені дивним. То був чоловічий голос, а чоловіків у наш готель не пускали ніколи — ні вдень, ні вночі.

— Скільки їх у вас? — запитував голос.

Я зацікавлено прислухалася. Підлога здавалася неймовірно надійною. Було дуже спокійно від усвідомлення, що я вже впала й далі не впаду.

— Здається, ще одинадцятеро, — відповів жіночий голос. Я подумала, що він має належати власниці чорного черевика. — Гадаю, їх ще одинадцятеро, але однієї немає, тому загалом ще десять.

— Тоді оцю вкладіть у ліжко, а я подбаю про решту.

У моєму правому вусі щось глухо й ритмічно загрюкало, а тоді поволі затихло. Потім десь далеко прочинилися двері, я почула голоси й стогін, а тоді двері знову зачинилися.

Двоє рук взяли мене попід пахви, жіночий голос промовив:

— Ходім, ходім, маленька, ще трошки, — і я відчула, як мене піднімають із підлоги й тягнуть коридором, і двері поволі пропливають повз одні за одними, аж доки мене доправили до відчинених дверей і затягнули всередину.

Ковдра на моєму ліжку була відкинута, і жінка допомогла мені влягтися, вкрила до підборіддя й затрималася на хвильку відпочити у кріслі біля ліжка, обмахуючи обличчя пухкою рожевою долонею. На ній були окуляри в золоченій оправі та білий ковпак медсестри.

— Ви хто? — ледве чутно запитала я.

— Готельна медсестра.

— Що зі мною?

— Отруїлася, — коротко сказала вона. — Отруїлися ви всі. Вперше таке бачу. Там знудило, сям знудило. Чим ви таким напхалися, юні леді?

— То всіх решту теж нудить? — запитала я з надією.

— Та всіх, — радісно сповістила вона. — Хапаєтеся всі за животи й мамку звете.

Кімната дуже ніжно налягала на мене зусібіч — наче всі столи, й стільці, й стіни стримували свою вагу, жаліючи мене, яка так несподівано занедужала.

— Лікар зробив тобі укол, тепер заснеш, — докинула медсестра від дверей, і двері зайняли її місце, мов чистий аркуш паперу, і я попливла до нього й заснула усміхненою.

Хтось стояв біля мого ліжка з білою чашкою в руках.

— Випий, — сказала власниця рук.

Я похитала головою. Подушка затріщала, мов солом’яна.

— Випий, полегшає.

Порцелянова чашка опинилася під моїм носом. Я розглядала бурштинову рідину в тьмяному світлі, яке могло бути вечірнім, а могло бути світанковим. На поверхні плавали краплі масла, і моїх ніздрів сягала пара з невиразним, однак приємним запахом вареної курятини.

Мій погляд ковзнув угору вздовж спідниці, що виднілася за чашкою.

— Бетсі, — вимовила я.

— Яка ще Бетсі, це я.

Тоді я підвела очі й побачила обриси голови Дорін на тлі блідого вікна, її біляве волосся на кінчиках пасем сяяло золотим ореолом. Обличчя ховала тінь, тож я не бачила виразу, однак пучки її пальців випромінювали якесь відчуття, яке можна назвати досвідченою ніжністю. Вона могла би бути Бетсі, моєю матір’ю чи медсестрою із запахом папоротевих пагонів.

Я схилила голову й відсьорбнула бульйону. Рот був наче піщаний. Я сьорбнула ще, і ще, і ще, аж чашка спорожніла.

Я почувалася очищеною, і благословенною, і готовою до нового життя.

Дорін поставила чашку на підвіконня й присіла в крісло. Я зауважила, що вона навіть не пробувала витягнути цигарку, а оскільки вона безперервно димила, мов паротяг, це мене здивувало.

— Ну, ти ледве не вмерла, — сказала вона нарешті.

— Це, мабуть, через ту ікру.

— Та яка ікра! Це через крабове м’ясо. Зробили аналізи, і в ньому було повно трупної отрути.

Перед моїм внутрішнім зором постала божественно біла кухня журналу «Лейдіз дей», що тягнулася в нескінченість. Я спостерігала, як половинку за половинкою авокадо фарширують крабовим м’ясом із майонезом і фотографують під сліпучим світлом. Я бачила, як ніжне біло-рожеве м’ясо крабових клешень спокусливо визирає з-під майонезної шапки, і як світиться блідо-жовтий м’якуш авокадо, затягнутий в крокодилячо-зелену шкірку, що тримала вкупі все це неподобство.

Цю отруту.

— А хто робив аналізи? — я думала, що лікар узяв проби в когось зі шлунка й дослідив їх у готельній лабораторії.

— Ті пердуни з «Лейдіз дей». Щойно ви почали валитися на підлогу, наче кеглі в боулінгу, хтось подзвонив у нашу редакцію, з нашої редакції подзвонили в «Лейдіз дей», і ті зробили аналізи залишків їжі, яку подавали на тому бенкеті. Ха!

— Ха, — беземоційно відлунила я. Добре, що Дорін повернулася.

— Вони надіслали подарунки, — додала вона. — Лишили в коридорі у великій картонній коробці.

— Як вони так швидко впоралися?

— Терміново відправили кур’єром, а ти як думала? Вони не можуть собі дозволити, щоб ви бігали колами й тут і там патякали, як отруїлися в «Лейдіз дей». З метикуватим юристом ви могли б відсудити всі їхні грошенята.

— А що там за подарунки? — я схилялася до думки, що коли подарунки гідні, то не сердитимуся за цей інцидент, бо ще ніколи не почувалася такою чистою й непорочною.

— Коробки ще ніхто не розкривав, усі лежать. Я мала б розносити всім бульйон, бо я єдина на ногах. Але тобі принесла першій.

— Глянь, що там за подарунки! — благала я. Потім пригадала й докинула: — Я для тебе теж маю подарунок.

Дорін пішла в коридор. Там вона трохи пововтузилася, і я почула, як рветься папір.

Нарешті вона повернулася з грубою книжкою в лискучій обкладинці з купою прізвищ.

— «Тридцять найкращих оповідань року», — вона кинула книжку мені на коліна. — Там ще одинадцять таких самих лишилося в ящику. Схоже, вирішили подарувати вам читанки на час хвороби, — вона запнулася, а тоді сказала: — Тепер мій!

Попорпавшись у сумочці, я витягла люстерко Дорін з її іменем на кришці та маргаритковим віночком. Дорін глянула на мене, глянула на своє відображення, і ми обидві розреготалися.

— Можеш випити мою порцію, якщо хочеш, — сказала вона. — Там помилилися й виставили на тацю дванадцять порцій, а ми з Ленні так наперлися хот-догів, поки від дощу ховалися, що мені вже нічого не лізе.

— Давай сюди, — відповіла я. — Вмираю з голоду.

Розділ п'ятий

Наступного ранку о сьомій задзеленчав телефон.

Я повільно виринула на поверхню з глибокого сну. Я вже отримала телеграму від Джей Сі, де вона радила побути в готелі ще день, добре відпочити й остаточно видужати і висловлювала співчуття щодо несвіжого крабового м’яса, тож я й гадки не мала, хто це міг бути.

Простягнувши руку, я зняла слухавку і вклала її на подушку так, щоб мікрофон лежав на моїй ключиці, а сама слухавка — на плечі.

— Алло.

Почувся чоловічий голос:

— Це міс Естер Ґрінвуд?

Я нібито вловила легкий іноземний акцент.

— Саме так, це я.

— Це Константин Такий-і-Такий.

У прізвищі було стільки «с» і «к», що я його не розчула. Жодного знайомого Константина в мене не було, але зізнатися в цьому я не наважилася.

Потім я пригадала про синхронного перекладача, про якого казала місіс Віллард.

— Звісно, звісно! — скрикнула я, сівши на ліжку й обіруч учепившись за слухавку.

За знайомство з чоловіком на ім’я Константин я так і не подякувала місіс Віллард.

Я колекціонувала знайомих із цікавими іменами. У мене вже був знайомий Сократ. Він був високим, і потворним, і дуже розумним, і сином якогось шанованого в Голлівуді грецького продюсера, але до того ж католиком, тому в нас не