Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Діловим тоном я відповіла:

— У такому разі поквапся до неї. А до мене от‑от має прийти приятель, і він не зрадіє, побачивши нас разом.

Здається, я заскочила Бадді зненацька:

— Приятель? А хто?

Я відповіла:

— Насправді їх двоє. Пітер Пустельник і Волтер Незаможний[6]. — Бадді мовчав, і я пояснила: — Це їхні прізвиська. — І додала: — Вони з Дартмута[7].

Певно, Бадді не надто цікавився історією, бо йому заціпило. Він вискочив із крісла, відштовхнувши його, хоча міг просто підвестися. А тоді нібито випадково зронив блакитний конверт з емблемою Єлю мені на коліна.

— Це лист, який я думав лишити, якщо тебе не буде в гуртожитку. Там запитання, на яке ти зможеш відповісти мені поштою. Зараз я не в гуморі запитувати про ту штуку.

Коли Бадді пішов, я розпечатала конверт. У листі Бадді запрошував мене на бал першокурсників у Єлі.

Я була така заскочена, що аж скрикнула й побігла в будинок із вигуками «Мене запросили, мене запросили!». Після білого сонячного сяйва на ґанку вестибюль здавався геть темним, і я бігла наосліп. Коли отямилася, зрозуміла, що обіймаю чергову старшокурсницю. Почувши, що я їду на бал першокурсників у Єль, вона дивилася на мене, мов на якесь диво, і почала виявляти повагу.

Відтоді моє життя в гуртожитку змінилося. Старшокурсниці з поверху почали зі мною спілкуватися, іноді самі відповідали на телефонні дзвінки, а ще ніхто вже не дозволяв собі уїдливо жартувати під моїми дверима про даремно просиджені над книжками золоті літа студентства.

Утім, на тому балу Бадді тримався так, наче я — просто знайома чи родичка.

Танцювали ми з ним на кілометровій відстані одне від одного, аж доки під «Молоді літа» він поклав підборіддя мені на тім’я, наче дуже втомився. Потім ми вкрай повільно йшли кілометрів вісім крізь крижаний вітер до будинку, де я мала ночувати у вітальні на закороткому дивані, бо там ночівля коштувала п’ятдесят центів, а не два долари, як у всіх місцях із людськими ліжками.

Мені було нудно й буденно, усі надії вмирали в мене на очах.

У моїй уяві Бадді мав закохатися в мене в ті вихідні, тоді впродовж року я могла б уже не думати, як розважатися суботніми вечорами. Коли ми майже дійшли до будинку, де я зупинилася, Бадді запропонував:

— Ходімо до хімічної лабораторії.

Це неприємно приголомшило:

— До хімічної лабораторії?

Бадді взяв мене за руку:

— Так. Звідти чудовий краєвид, з пагорба за хімічною лабораторією.

І справді, за хімічною лабораторією був пагорб, звідки видно вогні кількох будинків у Нью-Гейвені.

Я стояла там і вдавала, що насолоджуюся краєвидом, а Бадді тим часом знайшов зручне місце, щоб стати біля мене на грудочкуватому ґрунті. Коли він цілував мене, я тримала очі широко розплющеними, намагаючись запам’ятати відстань між вогнями будинків, щоб ніколи її не забути.

Нарешті Бадді відступив.

І сказав:

— Ого!

Я здивовано перепитала:

— Що «ого»?

То був дуже сухий і неглибокий поцілунок, він не збурив у мені найменшого натхнення, і я шкодувала, що ми цілувалися такими завітреними губами після восьмикілометрової прогулянки під крижаним вітром.

— Ого, неймовірно приємно тебе цілувати.

Я скромно промовчала. Бадді додав:

— Мабуть, ти з багатьма хлопцями зустрічалася.

— Так, мабуть, — відповіла я й подумала, що того року справді щотижня ходила на побачення з новим хлопцем.

— А я от мушу багато вчитися.

Я похапцем виправилась:

— Та я теж! Треба триматися за стипендію.

— Але, думаю, я все одно міг би приїжджати до тебе що третіх вихідних.

— Це так мило, — насправді в той момент я мало не знепритомніла. Не терпілося повернусь у коледж і всім розповісти.

Удруге Бадді поцілував мене на ґанку будинку, а наступної осені отримав стипендію в медичному університеті, тож я їздила до нього туди, а не в Єль, і саме там я дізналась, як він дурив мене всі ці роки і який він насправді лицемір.

Я дізналася про це, коли ми побачили народження дитини.

Розділ шостий

Я довго вмовляла Бадді показати мені щось по-справжньому цікаве з лікарняного життя, а однієї п’ятниці не пішла в коледж, влаштувала собі довгі вихідні й поїхала до нього, і він скрізь мене водив.

Почали ми з того, що я вдягла білий халат, сіла на високий стілець у кімнаті з чотирма трупами, а Бадді разом зі своїми однокашниками їх розтинав. У тих трупах було так мало людського, що вони мене анітрохи не бентежили. Шкіра на них була мов задубіла, жорстка, фіолетово-чорна, а пахло від них застояним оцтом.

Потім Бадді відвів мене в залу, де у великих скляних посудинах зберігалися померлі в утробі немовлята. У першій посудині було немовля з величезною білою головою та малесеньким зморщеним тулубом завбільшки з жабку. Наступне було трохи більшим, наступне — ще більшим, а немовля в останній посудині було звичайного розміру, і мені здалося, ніби воно дивиться на мене й усміхається, наче поросятко.

Я була неабияк гордою за себе й за те, як спокійно споглядала всі ті моторошні штуки. Лише раз я смикнулася — коли сперлася ліктем на живіт трупа, що його саме розтинав Бадді: хотіла побачити, як він розрізає легеню. По хвилині чи двох я відчула, що мені в лікоть щось пече, а тоді подумала, що труп може бути напівживим, адже він досі був теплим, тож я панічно зіскочила зі стільця з якимсь вигуком. Однак Бадді пояснив, що то пече бальзамувальна рідина, і я всілася на місце.

За годину до ланчу Бадді взяв мене з собою на лекцію про серповидноклітинну анемію та інші жахливі хвороби, куди привозили людей на візках, виставляли перед аудиторією, розпитували, потім вивозили, а тоді показували кольорові слайди.

Мені запам’ятався слайд із симпатичною усміхненою дівчиною, в якої була родимка на щоці. «Минуло двадцять днів після появи родимки, і дівчина померла», — сказав лікар, і всі замовкли на якусь хвилину, а потім пролунав дзвінок, тож я так ніколи й не дізналася, від чого померла та дівчина і що то була за родимка.

По обіді ми пішли дивитись, як народжується дитина.

Спершу ми знайшли в лікарняному коридорі комору, де Бадді взяв для мене білу маску й марлю.

Високий і товстий студент-медик, величезний, мов актор Сідні Ґрінстріт, сидів неподалік і спостерігав, як Бадді накручує мені на голову марлю, аби повністю сховати під нею волосся, заливши над білою маскою самі тільки очі.

Студент-медик неприємно гигикнув і сказав:

— Може, тебе хоч мати любить.

Я так глибоко замислилися над тим, який він товстий, і над тим, яке це нещастя для чоловіка, особливо юнака, бути товстим — бо яка жінка захоче перехилятися через такий величезний живіт, щоб поцілуватися, — що навіть не одразу зрозуміла, яка то була образа. Коли я дійшла висновку, що він, певно, вважає себе винятково гарним, і вигадала саркастичну ремарку, мовляв, тільки матері й люблять товстих чоловіків, він уже пішов.

Бадді розглядав на стіні чудернацьку круглу дошку з низкою отворів: перший був завбільшки з доларову монету, останній — зі столову тарілку.

Він сказав мені:

— Чудово. Просто зараз хтось народжує.

Біля дверей пологової