Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Якби чоловік знав, скільки так званих випадкових зустрічей з його колишніми однокашниками й деканатськими працівниками здійснив офіцер, щоби по крихтах витрусити з них цей матеріал! А скільки натхненного поту пішло на те, щоби зліпити з їхньої м’якої сировини цю сталеву кулю! Як можна не оцінити таке?!

Але чоловік, як і більшість тих, ким опікується офіцер, є невдячною свинею. Замість визнати свій програш, він лише червоніє та зчеплює зуби. Мабуть, його розпирають страх, ненависть і потяг до помсти. І в нього немає більшого бажання, як все це вихлюпнути. Отут! Зараз! На офіцера! Якому тільки цього й треба.

Тепер, питає офіцер у чоловіка, пригадуєте?

Так, але…

Чоловік йому пояснює, що так, він справді тоді їхав на відпочинок, і його дійсно підвіз іноземний туристський автобус. Але не встиг він з нього вийти, як із легкової, що повзла слідом за автобусом, вихопився міліціонер. Він наказав чоловікові підняти руки вгору, обшукав його, заніс у свій зошит чоловікові паспортні данні і конфіскував джинси, які йому щойно подарував водій автобуса. Восени чоловіка викликали в деканат, але він чесно розповів їм, як усе було. Декан йому виніс усну догану, і на тому все скінчилося.

Ви, каже офіцер, певні?

Я, каже чоловік, не порушив ніякого закону!

Із чистюль, робить висновок офіцер. А на цю категорію у його психологічному арсеналі є достатньо вбивчих ходів. Пригрозити повісткою з військомата і двома роками скніння в пустелі. Чи пообіцяти, що хтось час від часу пускатиме в колектив чутку, що чоловік — стукач. Тоді як не мийся, а сморід ніде не дінеться. Чи, навпаки, запорошити очі дипломатичними раутами. Мовляв, ви у нас — вища каста, і ваше місце — на верхній сходинці. А перш, ніж ми вас туди підсадовимо, не погребуйте, зробіть нам честь, попрацюйте з масами! Це — вірняк. Безпрограшна метода. Але для певності ніколи не завадить почати з маленької погрози.

Я вам вірю, каже офіцер, але не всі в нас такі довірливі. От уявіть собі. Керівництво факультета дізнається, що один із їхніх викладачів колись фарцював, скупав у іноземців шмаття! Ну? Чи візьмуть такого викладача на ставку?

Це, каже чоловік, підлість!

Я знаю, погоджується офіцер. У нас скрізь підлота. Людина людині люпус ест.

Офіцер замовкає, щоб чоловік зрозумів, що здобута ним освіта дозволяє йому в оригіналі цитувати крилаті латинські вирази.

Чоловік не поспішає заповнювати подаровану йому паузу.

Вовк, підказує офіцер. Друг, товариш і вовк!

Чоловік не реагує.

Довкола нас, помалу розпалюється офіцер, війна! Підступна. Неоголошена. И де саме пролягають її траншеї — про це мало хто знає. І зранку через тебе проходить один сигнал, а надвечір — щось геть протилежне. Немов тебе хтось перекодував! Як людині не загубитися у цьому непролазному лісі?

Чоловік мовчить.

Самій по собі, каже офіцер, ніяк. Але, на щастя, є сили, які про нас знають, пильнують і навіть б’ються за нас. На них — наша остання надія. На лицарів невидимого фронта, які…

Офіцер раптом уриває пояснення. Він перехоплює на собі чийсь погляд, не обертаючись, перетягає в куток ока зіницю, фіксує нею об’єкт, із якого в його бік був випущений погляд, і дає голові пів секунди на опрацювання інформації. Голова не підводить. За кілька кроків від офіцера стоїть його колишня одногрупниця, мабуть же ж, викладає тут мову. Із нею — якась жінка. її колега? Не виключено.

Одногрупниця тицькає пальцем в офіцера. її слова тонуть у коридорному гаморі. Але тренований на сурдо переклад офіцер без проблем зчитує із губів одногрупниці слово "стукач".

Його запеленговано! Треба міняти тактику. З "інкогніто" на "катапульту". Або на "удар бугая".

Дзвінок, на тяп-ляп перероблений із бомбосховищної сирени, як завжди зненацька обвалює на людей свій "бугаячий удар".

Мені, кричить чоловік, треба бігти!

О сьомій, кричить офіцер, у фойє!

А якщо, кричить чоловік, я не зможу?

Зможеш, кричить офіцер і застосовує "катапульту". Коли дзвінок, наковтавшися пінистої люті, заглухає, офіцера вже немає. Коридор спорожнів. Чоловік стоїть під стіною й лупає очима.

Треба було, як не в обличчя, то хоч у спину кинути офіцерові все, що він думає про нього. Сказати: робіть зі мною що хочете, але я — не з вами!

Треба було, але він цього не зробив.

Він цього не зробив. Він нічого не кинув офіцерові ні в обличчя, ні в спину. Тільки подумав про це і подибав на третій поверх, де у нього перша пара. Але посеред заняття збаламучені думки приспали свідомість і обвалилися на його студентів.

Що чоловік їм наговорив — невідомо. Він пам’ятає, що ні на крок не відхилявся від плану, але, мабуть, відповідаючи на питання, відволікся, ступив на слизьке, і його десь занесло. Скільки він там пробув? Мабуть, недовго. Але факт той, що тепер він не може ні видихнути, ні вдихнути. Зловісна тиша тисне на вуха. Повітря таке щільне, що його можна рубати. На чоловіка націлено десять сталевих поглядів. Десять майстрів рукопашного, без правил і без пощадку, бою стежать за тим, в який бік він смикнеться. Так, вони з ним